Людмила Кахіані евакуювалась ізміста Курахове у Старокостянтинів у 2022 році. Каже, не переїхала б, якби ситуація не стала критичною. Зараз вона пила б чай на своїй кухні й читала новини.
Але місто на той час було прифронтовим, а теріально воно знаходитья за 45 кілометрів від окуплваного Донецька.
«У проміжках між обстрілами ходили в магазин і на роботу. Так так ми й жили після 22-го року», – свідчить Людмила.
Філіруючи кінчики волосся
У перший рік повномасштабного вторгнення вона ще тричі поверталася до Курахового через роботу.
«Я була напрацьованою роками майстринею для своїх клієнтів. Я ж не просто їх стигла: ми багато про що говорили і знаходили рішення життєвих питань, філіруючи кінчики волосся».
Спершу жінка повернулася на тиждень, потім на місяць.
«Коли в мене вибило вікна, я викликала майстрів, щоб вони забили їх. Рада, що наша міська рада закупила фанеру й поставила її блоками біля кожного будинку в користування жителів».
У третій раз, через сім днів і ночей перебування під обстрілами перукарка «втекла аж бігом».
«Це страшно як для тіла, так і психіки», — каже жінка.
З того моменту життя Людмили «кардинально змінилося».
Людмила у своїй вітальні виголошує промову на весіллі доньки. Зараз кімната нежила - лише залишки вибитої віконної рами й уламки...
«Воно наче завершилося. Того свідомого, стабільного життя більше не було», — говорячи це, Людмила підсилює голос на окремих словах: «завершилося», «свідомого», «стабільного».
Переселенка перебувала у важкому психологічному стані. Ніби сам лише простір стискав її з усіх боків, заважаючи дихати. Першим кроком до зцілення були гостини в Іспанії в давньої подруги. Людмила відчула на собі, як люди можуть зцілювати людей: вона знову знайшла сенс жити це життя.
«Кажуть, потрібно виходити із зони комфорту. Я вийшла із зони дискомфорту й поїхала в зону чогось нового».
А де ночувати?
Після повернення в Україну перед жінкою постало нове нагальне питання: де ночувати. Від початку евакуації Людмила жила у своєї доньки, яка переїхала до Старокостянтинова із сім'єю в листопаді 2021 року по роботі. Як тільки Людмила евакуювалася, вона стала на облік й оформила виплати ВПО: 2000 грн. від держави на повноцінне життя. Про соціальне житло в Старокостянтинові, чи біля міста, інформації не знайшла і від місцевих не чула.
«Слава Богові, мені просто було куди притулитися», - каже жінка, розмірковуючи що держава повина мати чіткі інструменти аби було куди прихистити своїх людей.
Як людина віруюча, Людмила після приїзду відвідала багато різних християнських общин, і в одній із них вона відчула себе комфортно.
«Люди дуже щирі, добрі, чудові, оточили мене своєю любов'ю. Це зігріло мене, додало життєвих сил», каже Людмила.
У церкві їй дали адресу її майбутньої квартири.
«Це просто божий промисел, що ми знайшли цю квартиру за півтори тисячі гривень на місяць. Вона була просто повна чаша...»
Та й з цим всім квартира все ще була чужа: чужі меблі, чужі чашки, чужі картини.
Ось так Людмила й змогла пережити цей невизначений період свого життя - у надії, що повернеться до дому. Та дива не сталося. 10 січня 2025 року Курахове окупували російські війська.
Від останнього повернення з дому Людмила жила на свої заощадження, які поступово, але впевнено закінчувалися. А тим часом жінка зрозуміла, що між нею і перукарством постала стіна.
«У Кураховому в мене вже була своя клієнтська база, я би сказала вже друзі — люди, які зі мною дорослішали і, як я думала, старітимуть».
Мистецтво маленьких кроків
Пенсіонеркою без пенсійного стажу, маючи психологічний бар'єр до справи життя, переселенка не мала жодного уявлення, що їй потрібно робити і у якому напрамку йти. Тоді знайома з церкви запропонувала спробувати себе в новій галузі. Після сімох місяців невизначенності і внутрішньої впертості жінка вирішила спробувати й поїхала на три місяці до Німеччини доглядальницею за літніми людьми.
«Це важка фізично й моральна робота, але в Європі її гідно оплачують».
Зараз Людмила п'є чай на кухні в Старокостянтинові, час від часу працює в Європі і планує наперед лише короткі періоди свого життя.
У Старокостянтинові
«Я навчилася мистецтву маленьких кроків, про які писав Антуан Екзюпері. Найголовніше для мене сьогодні - це вирішити, що я буду їсти завтра, де спати, із ким спілкуватися», - говорить жінка.
І, щоб крокувати далі, вона на певний термін відгородила себе від згадок про «маленький оазис Донбасу», свого рідного міста.
«Навіть подумки в минуле не можна повертатися. Тоді ти витрачаєш усі сили на оплакування, а сльози застилають очі від майбутнього. Я сказала собі: «Я не буду нарікати». Хоча досі не знаю, як тепер жити. Я дякую Богові за те минуле, яке я прожила у своєму місті. У мене було чудове місто, прекрасне життя, влаштоване в усіх сенсах. Я просто дякую, що це все було в мене багато років».
Наразі Людмила не має якогось бачення свого майбутнього.
«Хтось каже, що почати життя спочатку можливо в будь-якому віці. Може й можна, але важко й, якщо чесно, не хочеться. Зараз я це знаю точно. І я просто хочу жити».
Людмила приймає кожну можливість життя, наприклад: знову відвідати Німеччину і подорожувати Францією.
