Він зайшов до редакції Starkon. city співаючи пісню. Звучний тенор старокостянтинівця Миколи Ярошенка журналісти не раз чули на святах та конкурсах, адже він — учасник і соліст Старокостянтнівського народного аматорського хору ветеранів війни і праці «Подоляни».
Після акапельного співу Микола Ілліч артистично прочитав напам’ять кілька віршів, даруючи присутнім радісну усмішку. Його веселій вдачі, життєрадості, чудовій пам’яті можна лише позаздрити. А між тим Ярошенку вже 87 років. У чому секрет його таланту та довголіття, — розповідаємо далі.
«Ми вижили, бо працювали і співали»
Микола Ярошенко народився в селі Буглаї сусіднього Старосинявського районі. Нелегким було його дитинство. Він ріс у багатодітній сім’ї, мав ще два брата і дві сестри.
У 1939 році батько, який працював столяром, переїжджає до Одеси, куди і забирає свою родину. Там їм довелось побачити і пережити усі страхіття війни з гітлерівськими загарбниками. На початку війни, у 1941 році, на фронті загинув батько, а у 1945 діти з матір’ю повертається до рідного села.
— Ми рано стали дорослими, доводилося багато працювати, але чим важче було, тим більше я розумів: головне — не падати духом. І завжди виручала пісня. Скільки себе пам’ятаю, завжди співав. Мені здається, що ми й вижили через те, що важко працювали і багато співали.
Зовсім юним Микола їде працювати на Донбас. Там закінчив курси робітничих професій, звідти пішов на службу в армію. Якраз в армії опанував професію водія, яка стала справою його життя.
Згодом Микола Ілліч знайомиться та одружується з харківчанкою Надією. Цікаво, що їхня зустріч відбулась у Золотому, де сьогодні проходить лінія російсько-української війни.
— Я і гадки не мав, що колись там з’являться російські окупанти і місцеві сепаратисти, — каже ветеран і емоційно висловлює свою думку:
— Ми на своїй землі і ворога треба гнати, бо чинить безчинства та вбивства. Готовий і сам, якби дозволили, взяти зброю до рук і захищати Вітчизну!
«Руки прагнули керма, душа — пісні»
В Старокостянтинові Ярошенко живе з 1960 року. Каже, приїхали з дружиною у місто, де жив старший брати — ветеран іфйни Василь Ярошенко. і воно, як і пісня, вже не відпустило.
Тут народилися їхні доньки дві доньки, дві онучки та шість правнуків. Разом з дружиною Надією Трохимівною прожили вони 55 років, а тепер у серці залишилася пам’ять і туга за людиною, яка вже на небесах.
Микола Ілліч пригадує: хоча життя було нелегким, проте люди частіше ніж тепер збирались гуртом, спілкувались і, звичайно, співали різних пісень. То була потреба душі, пісня допомагала і в радості, і в журбі.
Ото і є найкращий спогад мого дитинства, — зізнається чоловік.
У юнацтві Микола Ярошенко самостійно навчився грати на гармошці, а потім на баяні, міг підібрати на слух будь-яку мелодію. То ж у тридцятилітньому віці вирішує вступати ще й у Кам’янець-Подільське училище культури, правда продовжує працювати водієм-механіком у різних організаціях аж до виходу на пенсію. Робота водія все таки залишається улюбленою.
— Дві стихії боролися в мені: руки прагнули керма і механіки, душа хилилася до музики і поезії.
Як співак стає поетом
Справжній талант Миколи Ярошенка відкрився у 60, тоді, коли він став учасником і солістом народного аматорського хору ветеранів війни і праці «Подоляни» під керівництвом Володимира Куклюка.
Він починає писати власні вірші. Пісня поєднує Миколу Ярошенка з місцевими поетами і це дає ще більший поштовх до творчості. З його авторськими піснями «Барвисті сади розквітали», «Маки цвітуть», «До мами я пам’яттю лину», «Зорі світили», «Я іду по стежині житами» хор виступає на конкурсах та фестивалях. Композитор Володимир Куклюк написав пісню «Без верби і калини нема Батьківщини» на вірші автора, яка стала візитівкою творчого колективу.
Невдовзі Микола Ілліч видає дві збірки віршів та пісень «Доле, доле моя...» і «Подільський рушничок». Проте Ярошенко пише далі, він має чимало пісень в рукописному вигляді, які потрібно ще систематизувати.
«Ми ледь вибрались із снігового замету, а тато все одно співав!»
Мабуть, то не випадковість, що любов до пісні, культури плекає донька Миколи Ярошенка Валентина та зять Анатолій Бугери, онучка Анжеліка.
Батьківські здібності передалися доньці сповна. Валентина Бугера — відома у краї людина, заслужений працівник культури України, працювала начальником відділу культури Старокостянтинівського району, директором Хмельницького науково-методичного центру культури і мистецтва «Поділля».
Микола Ярошенко з донькою Валентиною та онукою Оксаною
Онука Анжеліка — завідувач відділу культури, національностей, релігій та туризму Старокостянтинівської РДА.
Скромний, невибагливий, працьовитий, — так Валентина починає розповідь про свого батька і згадує, як тато брав її малу у відрядження по району.
— Ми їхали і співали. А якось потрапили в заметіль. Автівка забуксувала, ми ледь вибрались із снігового замету, а тато все одно співав. І до сьогодні від не розгубив свого оптимізму!
Він був вправний механік. Колеги казали, що батько знав автомобіль, як годинниковий механізм, — пригадує Валентина Миколаївна.
Микола Ярошенко - найстарший учасник хору "Доброслав"
А ще у її спогадах Валентини Миколаївни те, як збиралася вся родина на свята, чи відпочинок, як батько брав баян, заспівував, як пісню підхоплював його брат — голосистий дядько Василь, а далі чувся ніжний голос мами.
«Роби улюблену справу, живи серед коханих серцю людей»
87-річний Микола Ярошенко любить поратись на своїй дачі, вирощує овочі, фрукти. Пригощає ними дітей і онуків.
— Батько у нас дуже самостійний, живе окремо, сам собі готує, не хоче зайвий раз нікого турбувати. Він має непосидючу вдачу. Щороку готує з вирощеного винограду смачне вино, яке роздає рідним та друзям. Смакувати батьковим вином — то вже наша родинна традиція — розповідає Валентина Миколаївна.
Микола Ілліч веде здоровий спосіб життя, не палить, пише вірші, багато співає. Його запрошують співати на свята, презентації, творчі зустрічі. Словом, вдома Ярошенку не сидиться, у нього завжди є справи.
— Роби улюблену справу, живи серед коханих серцю людей — оце і є секрет довголіття для кожної людини, — вважає старокостянтинівський оптиміст.
Фото: Василя Дацюка та з власного архіву родини Ярошенків
