У творчості він вважає себе дилетантом, хоча пише ікони та розписує храми.
Йому однаково цікаво фотографувати, збирати гриби чи рослини, ходити полями з металошукачем, подорожувати на велосипеді. А ще він є власником і редактором групи «Сакральна Музика», у якій спілкуюсь з неординарними виконавцями.
Знайомтеся — старокостянтинівець В’ячеслав Нікітюк. Хто він, вільний художник, грибник чи філософ? Дізнаємося далі.
У оселі Слави кидаються в око не лише картини та ікони. Тут є бібліотека з перечитаними Кастанедою, Ошо, Гурджієвим, Успенським, Реріхом. Говорити з художником лише про творчість не виходить — він розмірковує про свободу і пошук.
Це і є несвідоме зерно пошуку, початок шляху, — каже Нікітюк.
А між тим за його плечима вже як мінімум чотири десятки років творчості. Бо ж малювати В’ячеслав почав у дитячому садку — паличкою по землі — рибу, курку, павліна. Такі ж малюки як він чомусь сприймали те як маленьке диво. А ось вихователька Анастасія Пилипівна, мабуть, відчула митця — на випуску подарувала Славі велику коробку масляних фарб.
Та повноцінно живописом В’ячеслав почав займатися у Старокостянтинівській художній школі, куди, як і багатьох інших, привів його викладач та художник Віктор Кошуба.
Саме Віктор Тихонович, каже Слава, поставив його око і руку у живописній справі.
Серед своїх сьогоднішніх учителів художник називає греків Адамоса Адаму, Елені Даді, Георгія Кордіса, італійця Александро Борелі, художника Ігоря Нагнойного з Сергієва Посада, Зорана Живковича з Хорватії, Маріо Милєва з Плевни, Антонія Гуніна з Бостона, а також румунського іконописця — монаха Іллю Бобаяна.
Старокостянтинів став рідним художнику завдяки військовій долі його батька, який родом з Летичева. Мати художника — сибірячка, лікар-стоматолог. На жаль, батьки уже покійні. Із рідні — брат Юрій, скульптор та майстер по склу, який живе у Києві.
А сам В’ячеслав Нікітюк ким і де тільки не працював — столярем, машиністом холодильних установок, художником-оформлюючем у Старокостянтинові, Одесі, Сумській та Харківських областях.
У його творчому доробку — портрети, натюрморти, пейзажі, ікони у класичній візантійській та академічній манерах, розпис в храмах.
— А що таке стан натхнення для художника? — розмірковує В'ячеслав. —Це зосередженість на творчості.
З цього стану часом виростають дивовижні речі. Ось тоді щастя.
У В’ячеслава Нікітюка, який на сьогодні відає перевагу іконопису, замовляють ікони поети, політичні діячі, науковці.
— Мої роботи розсіяні по всьому світу, — каже художник. — Я не відслідковую їх шлях. З того, що написав, у мене, зазвичай, нічого не залишається. У свій час я брав участь в різних виставках, персональних, щоправда, ніколи не мав та й не планую. А навіщо? Хто захоче подивитись, будь ласка. Мої роботи є в Україні та Молдові. А якщо ближче і з останнього — іконостас в селі Стецьки та розпис на стінах церкви у Ладигах.
— Мені цікавіший процес, — зізнається Слава.- Коли розписую церкву, увесь день провожу в ній, а ночую в капличці. З людьми майже не контактую і відчуваю себе монахом-затворником.
Головне, не заважати тому, що відбувається, зайвою суєтою. Розумієте?
Про вартість картин та ікон художник каже так: щоб отримати більш-менш достойну, потрібно більше двох тисяч гривень. І це мінімальна ціна, яка дає змогу попрацювати над іконою хоча б місяць.
А ще наш співрозмовник захоплюється фотографуванням, велоподорожами, збирає гриби та рослини, ходить полями з металошукачем, веде в соцмережах групу, присвячену сакральній музиці. У колі його інтересів — фільми, музика і аудіокниги, які слухає під час роботи, вночі або коли їде на велосипеді.
Каже, ще й грає в танки онлайн.
Його улюблений афоризм звучить так: «А ми — уми, а ви — уви».
А час на відпочинок та друзів залишається? — запитуємо у Слави, який так любить самотнє споглядання світу.
З найближчими мені людьми і професійно, і духовно я на одній хвилі, але й з ними зустрічаюся нечасто.
Я вільний, і тоді коли поряд люди, і без них. Воля — то внутрішній стан. Насправді я люблю людей. Але на все просто не вистачає часу. А я аж ніяк не хочу витрачати його на нецікаві мені речі.
Фото з особистого архіву В'ячеслава Нікітюка
