Чи дійсно вони читають думки один одного, хочуть ходити в однаковому одязі і як це — мати брата чи сестру зовні дуже схожого на тебе, але зовсім іншого за характером? Щоб дізнатися про це, журналісти Starkon.city поговорили із старокостянтинівськими близнюками.
Дівчаткам подобається, коли чують: «Боже, які ви однакові!»
До появи близнюків Світлана Чупракова готувалася 17 років тому. Ще за першої вагітності їй повідомили, що матиме близнюків. Проте народилася одна донечка Надійка. Коли завагітніла вдруге, Світлані знову сказали, що діток буде двоє.
— Я була готова до появи двох дітей і це мене зовсім не бентежило. Не менше раділа і старша донька, що матиме одразу двох сестричок. Саме вона згодом і допомагала мені їх ростити та виховувати. Ніколи не скаржилась, що забираю її вільний час.
Устіна та Поліна Чупракові народилися 28 січня 2006 року. Поліна на 10 хвилин старша та на сантиметр вища за сестричку. Різниця в один сантиметр зросту збереглася і до цього часу. Ім’я Устіна наснилося Світлані задовго до пологів, тож вона відразу вирішила, що одну із донечок саме так і назве. А от з ім’ям для другої донечки довелося думати довго.
— Хотіли назвати Соломія, Захарія, але з ім’ям Устіна вони не були співзвучні. Перебрали близько десятка імен, а зупинилися на Поліні. Відтоді маємо Пусю та Усю, — саме так називаємо дітей вдома. Та й більшість друзів, знайомих уже звикли так кликати дівчаток. Дівчатка зовсім різні: Поліна ще з дитинства спокійна — любила поспати та поїсти, а от Устіна справжній вихор — встигає кругом і завжди.
Я не завжди доньок одягали в однаковий одяг, зазвичай, з однієї колекції вибирала різні кольори та комплекти. Та й Устіна з Поліною не надто були задоволені, коли одягала їх у подібне вбрання. А от зараз дівчатка уже самі хочуть одягатися однаково, роблять однакові зачіски, купують однакове взуття та сумки. Їм подобається, коли чують: «Боже, які ви однакові!»
Друзів сестрички мають різних. Спільні знайомі у них є, а от міцна дружба зовсім з різними однолітками. Поліна взагалі більш домашня дитина, а Устіна потребує постійного спілкування та великого кола друзів.
Лідером серед сестричок є Устіна. І для Поліни це певною мірою зручно, адже чимало справ за неї вирішує Уся. Вона розкаже, покаже, підготує, вирішить. Якщо, наприклад, Устіна не встигла приготувати речі для Поліни, то вранці та буде чекати поки сестричка усе зробить.
— Справжнім авторитетом для близнят є старша сестричка Надія. Дівчатка у всьому намагаються бути схожими на неї, уважно слухають поради та зауваження. Ніколи серед дівчаток не було заздрості та ревнощів між собою. У нас в родині все ділиться на трьох: перш за все моя материнська любов та увага, а ще ліплення вареників, прибирання квартири, поїдання цукерок чи тістечок. Я можу тільки бажати, щоб у подальшому їх відносини були такими ж щирими та теплими, як сьогодні.
Шкарпетки різного кольору одягала своїм хлопчикам Світлана Сідорчук, щоб самій розрізняти діток
Для Світлани Сідорчук звістка про те, що вона чекає близнят була справжнім шоком.
— Ми з чоловіком готувалися до появи дитини, але однієї. Тож коли на другому місяці вагітності дізналася, що матимемо одразу двох діток, була дещо збентежена. Та й рідні теж. Потрібно було купувати два ліжечка, візочок для близнюків, одяг та все інше. Я взагалі не знала, що робити, як себе опанувати. А от чоловік зовсім не розгубився. Саме у нього в родині були близнюки і він не відкидав того, що і в нього вони можуть бути.
Протягом вагітності Світлана звикла до думки про те, що діток буде двоє. А до пологів уже повністю була готова до народження двох хлопчиків.
— З іменами теж було непросто. Якщо ім’я Владислав у мене завжди крутилося у голові, то інше — обирали вже майже в останній момент. Вирішили назвати Станіслав — в честь мого тата. До того ж імена гарно звучать у парі Владислав-Станіслав.
Влад та Стас Сідорчуки народилися 3 серпня 2008 року. Влад старший всього лише на одну хвилину.
— Своїх хлопчиків я завжди одягала у однаковий одяг, як і заведено у близнюків. Лише коли були зовсім маленькими, а вони були однаковісінькі, то одягала різного кольору шкарпетки, щоб самій розрізняти діток. Владу одягала блакитні, а Стасу — жовті або ж салатові. Навіть друзі про це знали.
Характер у хлопців сформувався ще під час вагітності, навіть у животі я відчувала, що матиму зовсім різних діток. Владислав — серйозний, виважений, а от Станіслав — бешкетник та весельчак. Та це не заважає їм обожнювати один одного. Синочки завжди разом: у садочку, школі, під час відпочинку, навіть у лікарні лежали разом. Навіть не уявляю їх окремо. Прокинувшись вранці, і не побачивши один одного, перше питання хлопців: Де Стас? Де Влад? Один без одного вони не можуть. Нерозлийвода — це про них. За десять років ми ніколи їх не розлучали. Я навіть боюся відправити кудись хлопчиків поодинці, бо не знаю, як вони себе почуватимуть.
З першого класу Влад та Стас ходять займатися у секцію футболу. Тож і друзів теж мають спільних. Однолітки вже добре розрізняють близняток, а от вихователі в садочку та вчителі у школі не завжди можуть з першого разу визначити де Стас, а де Влад. Хоча один з них лівша, а інший — правша. Рідні також уже навчилися розрізняти хлопчиків навіть по голосу.
Мати сестру-двійняшку — це більше, ніж мати кращого друга
Тетяна Радішевська з Наталею Малевич — сестри-двійнята. Днями вони відзначають своє 65-річчя. Народилися сестри 28 липня у Старокостянтинові.
— Я старша за свою сестру на 22 хвилини. Ми схожі між собою. Проте я більше схожа на маму, сестра — на тата. У нас подібні голоси і навіть характери. Знаєте, ми з Наталею ніколи не сварилися, у нас завжди були гарні відносини. Я більше прагну бути першою. Сестра — спокійніша, але мудріша і завжди дає слушні поради, — розповідає Тетяна Радішевська.
— Бути двійнятами буває дуже весело. А мати сестру-двійняшку це більше, ніж мати кращого друга. Це близька подруга, яка є ще й рідною людиною. Ні, думок одна одної ми не читаємо (посміхається). Але відчуваємо одна одну на відстані, а інколи навіть не потрібні слова, щоб зрозуміти сестру.
Скільки себе пам’ятаю — ми завжди разом. Вчилися в третій школі, в одному класі і навіть портфель один на двох носили. Вона до школи, я зі школи. Ми завжди однаково одягалися і заплітали коси. В школі нас часто плутали. Ще у нас було спільне захоплення — ми займалися танцями.
А от в дорослому житті у жінок різні професії. Наталя усе життя працювала кондуктором і диспетчером, а Тетяна — завідуючою медичною бібліотекою.
— Коли у сестри було весілля я проплакала цілий день, бо не хотіла розлучатися. Хоча моє весілля було на місяць раніше за Наталине. У нас із сестрою по двоє дітей, вже є і онуки, — розповідає Тетяна.
— Взагалі у родині нас троє, є ще старша на сім років сестра Неля. Сьогодні вона наша головна порадниця і друг. Після того, як 14 років тому не стало мами, вона нам її замінила. Немає такого дня, щоб ми із сестрами одна одній не зателефонували. Ми ніколи не образили один одного і навіть слова поганого не сказали. Завжди біжимо на допомогу, якщо вона комусь з нас потрібна, — додає до розмови Наталія Малевич.
Хто перший народився — це сімейна таємниця
Близнята Іра і Інна Грінченки народилися в жовтні 1981 року. У цих сестер усе на двох: і зовнішність, і інтереси, і професія. Ірина працює медсестрою в дитячому садочку «Зайчик», Інна — медсестра в реанімаційному відділенні лікарні.
— Мама нам розповідала, що тоді не було УЗД, а лікар Ольга Трохимович в пологовому єдина почула, що стукає два серця. Ми народилися з різницею в 15 хвилин. Проте, хто з нас старша, ми не знаємо, це сімейна таємниця. Так домовилися між собою батьки, щоб ми не сперечалися, хто старший. У нас є ще брат, який на десять років старший за нас. Він дуже мріяв про сестричку і отримав дві. Перед нашим народженням батьки придумали одне ім’я, інше — обирали, щоб було співзвучне і починалося на одну літеру, — ділиться спогадами Ірина Грінченко.
— У нас схоже все від зовнішності до характеру і уподобань. Правда знайомі кажуть, що одна шустріша, інша — веселіша. Проте якщо спитати, хто — все одно наплутають. Батьки і брат нас розрізняють навіть по голосу у телефоні, хоча голоси у нас дуже подібні, а от люди при першій зустрічі не розрізняють і часто плутають. Схожі ми і на маму і на тата. Вчилися ми в другій школі. Тоді навіть одяг носили однаковий. А коли поступили в Шепетівське медичне училище, вирішили одягатися по різному.
— Ми з сестрою ніколи не сваримося, завжди можемо домовитися і порозумітися. Хто головний ми ніколи не сперечалися, робимо усе по черзі.
А от таких випадків, коли ми б мінялися місцями у нас не було. Батьки завжди застерігали, щоб ми не пустували. Пам’ятаю був лише раз, коли сестра хворіла, я в школі за себе і за неї контрольну роботу написала. Просто, щоб підтримати її якось, — сміється Іра.
— Ми з Інною любимо в’язати і вишивати бісером. Якщо я в’яжу — сестра вишиває, або навпаки. Ми найкращі подруги і щасливі від того. А іноді і відчуваємо одна одну. Колись я порізала палець на руці, у мене він навіть не болів, а у сестри болів, уявляєте?
Буває, що розуміємо один одного з сестрою і братом без слів, але так і повинно бути між близькими людьми.
