27 січня у світі відзначають Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. Голокост, Шоа — переслідування та масове винищення нацистами євреїв під час Другої світової війни. Жертв знищували лише за етнічну приналежність. У цей день в 1945 році війська 1-го українського фронту увійшли до нацистського табору смерті Аушвіц. Названий табір став у сучасному світі символом нацистських злочинів.
Під час допиту групенфюрер СС Олендорфа на суді Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі 3 січня 1946 року розповідав: «Їх (євреїв) збирали в одне конкретне місце, звідки пізніше приганяли до місця страти. Як правило, це був протитанковий рів чи просто яр або велика яма. Страти відбувалися по-військовому, по команді. Їх привозили рівно стільки, скільки можна було стратити негайно... спочатку всіх розстрілювали, а з весни 1942 року жінки і діти знищувалися в душогубках».
Такі «конкретні місця», тобто гетто, також були і на території нашої Хмельниччини, їх нараховувалося більше трьох десятків. Місце розташування Старокостянтинівського гетто — біля дерев’яного мосту через річку Ікопоть. За свідченнями очевидців, до гетто входила й територія Ринкової площі (центр міста). У 1942 році в Старокостянтинівське гетто було переведено євреїв із селищ Острополя, Грицева, Старої Синяви.
Анна Назарчук, якій вдалося вижити, розповіла: «20 травня 1942 р. ми прийшли в Старокостянтинівське гетто. Воно знаходилося на місці нинішнього базару, на розвилці доріг, що ведуть до Острополя і до Шепетівки, а також примикало до Ізяславської вулиці. Стало ясно, що незадовго до нашого прибуття, в той самий день, німці розстріляли всіх, хто жив в цьому гетто до нас. Всі почали розходитись по нещодавно ставших пустими будинках. Їх на території гетто було близько 150. Фахівці (ремісники) жили за межами гетто. Умови життя тут були гірше, ніж в Острополі. Колючий дріт, кругом поліцаї. Ніякого харчування. Води теж не було. Дозволялося йти по воду до річки Ікопоть раз в день, о 2 годині дня. Продукти обмінювали на речі у місцевих за спиною поліцая. Я зовні не була схожа на єврейку, тому могла виходити в місто за продуктами. І при цьому їжі не вистачало. Часто мені доводилося обмежуватися червоним буряком. Діти теж вимінювали на продукти речі, що залишилися від їх батьків. Жінок з гетто водили в німецькі казарми мити там підлоги. Чоловіків, звичайно, теж водили на роботи, але я не пам’ятаю — куди. Всі євреї носили пізнавальний знак у вигляді круглої жовтої лати на грудях і спині.
Щонеділі за розпорядженням окупаційної влади, все населення гетто зганяли до місця збору в районі колгоспу імені Жданова, на виїзді з міста в сторону Шепетівки. Такі «збори» влаштовувалися щонеділі, щоразу вбиваючи від 3 до 7 чоловік, а при страті євреям говорили, що кожного з них чекає те ж саме, якщо він проявить непокору. Останні такі «збори» відбулись в останні дні листопада 1942 року. Перед цим вимагали здати золото, яке залишилось, та обіцяли зберегти за це життя. Здавали все — навіть золоті коронки. На наступний день о 6 годині ранку всіх повели в напрямку лісу. Було дуже холодно. Поряд з колоною йшло багато поліцаїв. Нам довелося 2 години сидіти на снігу, потім дозволили встати. І далі ми чекали смерті стоячи. Поліцейські відраховували по десять людей та вели до місця розстрілу. Розстріл почався в 10 ранку і тривав до темряви. Ми не бачили місця розстрілу — його заступали інші люди, що стояли перед нами. Ми і пострілів не чули — їх заглушав нестерпний крик».
Страхітлива політика терору проти євреїв в окупованій Україні знищила їх як соціокультурну й етнорелігійну спільноту. Жертвами Голокосту в Україні стали понад 1,5 млн осіб. За різними свідченнями, у братській могилі розстріляних нацистами євреїв в період окупації Старокостянтинова у 1942 році, неподалік від Поповецького лісу поховано від 5 до 10 тисяч людей.
Ісаак Білик, батько 8 дітей, намагаючись знайти свою дружину в Старокостянтинівському гетто, передав листа. Натомість отримав відповідь - передсмертне откровення від двоюрідних сестер.
Тогочасними засобами та методами (преса, листівки та ін.) велася активна антисемітська пропаганда, закликаючи виказувати євреїв і попереджаючи про смертельне покарання тих, хто їм допомагає. Однак, незважаючи на загрозу смерті, знайомі, співробітники, шкільні друзі намагалися хоча б морально підтримати тих, які в один день стали людьми поза суспільством.
Треба відзначати велику кількість українців, які під час окупації під страхом знищення переховували євреїв у своїх хатах. Єврейська організація Яд Вашем визнала героями 1755 українців із числа тих, хто, ризикуючи життям, рятував євреїв. Серед них і наші земляки-старокостянтинівці, прізвища й імена яких потрібно нам пам’ятати: Ченцову Галину, Ченцову Валентину, Ольгу Коломієць (Таргоня), Дубову Лідію, Кукліну (Романюк) Тетяну, Дарину Ковбасюк (с. Кузьмин), Федора та Антоніну Мартинюків (с. Баглаї), Петра та Ольгу Кизюнів а також їх сина Анатолія, Ефрема Василишина, Марію Голуб, Саву Чайку (с. Веснянка), Сергія і Марію Костушевичів (с. Григорівка). Вони удостоєні почесного звання «Праведник народів світу», адже захистили своїми вчинками справжнє ім’я людини.
Голокост є трагедією не лише єврейського народу, який утратив більше третини свого населення. Це трагедія європейської цивілізації, адже було порушено основи людського розуму і гуманізму.
За матеріалами сайту https://jewishkrasilov.org.ua/
