Хату Івана Антоновича Чайки видно здалеку. На подвір’ї – декоративний млинок, який жене вітер. Тут по-особливому розумієш плин часу: вітряк крутиться і час минає.
У лютому у Івана Антоновича був день народження. Не ювілей, але вже 98. Журналісти Starkon.city прийшли на розмову до одного з найстарших старокостянтинівців, фронтовика, ветерана Другої світової, Почесного громадянина міста. Розмова вийшла довгою, але цікавою. І, зважуючи на вік співрозмовника, унікальною.
Унікальність номер один. Все життя роду – у одній хаті
На місці, де крутиться млинок, Іван Антонович Чайка живе від народження. Більше того: тут же, у старій хаті, жили його дід з бабою, а згодом батьки. Предки Чайки були хліборобами і козаками. Прадід по материнській лінії служив сотником у Богдана Хмельницького.
Батьки розповідали, що після турецької компанії він привіз додому турчанку, з якою одружився і виховав двох синів. У одного з них народилася моя мама. То ж і в мені тече турецька кров, посміхається Іван Антонович.
Він добре пам’ятає усі дати. Каже, що прадід почав його рід на цій землі, яку називали колись село Новики, у 1740 році. І сам старожил Чайка народився тут, у 1922 році.
Бігав босоніж до річки, дивився у блакитне небо, а про що ж мріяв? Пам’ятає?
На це запитання Іван Антонович відповідає теж з посмішкою, він взагалі багато усміхається, може й у тому секрет довголіття ветерана?
Час був важкий, кого лише тоді у Старокостянтинові не було: гайдамаки, денікінці, поляки. Холод, голод.
Мати Івана Катерина працювала на будівництві млина, який тепер став раритетною пам’яткю архітектури міста. До речі, вона теж була довгожителькою, прожила 101 рік.
Самому Івану, який завжди тягнувся до знань, вдалося закінчити шість класів. А з 14 років хлопець почав працювати – вантажив вагонетки на кагатному полі цукрозаводу, де була залізна дорога.
Унікальність номер два. Одне місце роботи
Все життя Іван Антонович Чайка працював на одному підприємстві – Старокостянтинівському цукровому заводі. Як пішов у 14 років, так і до пенсії. Від різноробочого - до кращого токаря заводу. Каже, усе це завдяки добрим учителям. Особливо згадує Мойсія Анроновича Загороднього, у якого вчився.
У 37 році я вже чистив арматуру, а згодом попав у бригаду до дуже хороших майстрів. Далі працював складальником ножів, після війни вивчився на слюсаря 4 розряду, а вже після війни працював токарем.
Унікальність номер три. Військовий шлях від Старокостянтинова до Берліна
Іван Антонович згадує про час перед самою війною. Каже, тобі було багато військово-спортивних змагань. Наче їх готували до чогось. У 1941 році, коли розпочалася війна, він відразу вирішив йти на фронт. Склав чемодан, мати запекла курку, і пішов з іншими на вокзал. Та серед дороги – Іван Антонович навіть те місце пам’ятає: було це там, де зараз центральний парк, - йому наказали вийти зі строю і повертатися додому. Мати випросила, бо старший брат вже був офіцером і пішов на фронт. Та дарма.
Вдома дев’ятнадцятирічний Іван влаштував скандал. А у Старокостянтинові між тим почалася мобілізація. Цукровий завод потрібно було охороняти від диверсантів.
– Але що то була за охорона: дадуть один патрон і стій, згадує ветеран.
За два тижні почув, що його хлопці йдуть на аеродром.
Тепер дістатися до фронту було важче.
– Спочатку пристроївся рити окопи, потім йшли на Красносілку та Ладиги. А мати таки мене наздогнала. Принесла хлібину, шмат сала і дуже просила не йти, та я вже все вирішив. Ми дійшли до Житомира, а там все горить. Раптом десь зник командир, що нас супроводжував. Досі не знаю чи втік, чи загинув. Тутешній військкомат нас не прийняв, прийшли на Бердичів – знову не прийняли, далі на Черкаси, Полтаву. Мої черевики зносилися. Йшов майже босий. І лише у Червоноармійському, під Харковом, ми сіли у вагони і наш ешелон попрямував у Грузію, - згадує фронтовик.
А мати Катерина обійшла чимало таборів для військовополонених. Від Івана, який утік на фронт, й звісточки не було. Думала, потрапив у полон. В одному з таких таборів вона знайшла іншого їхнього родича, напівмертвого. Його, кинутого напризволяще німцями, принесли додому на руках і виходили.
Про свій шлях Другою світовою війною ветеран може говорити годинами. Але перебивати не хочеться – дуже цікаві деталі розповідає 98-річний чоловік. Тож слухаємо далі.
– Привезли нас у Тбілісі. Вивантажили в горах. Вийшли – а там сніг. А вдень – така спека, що сорочка липне до тіла.
Там, у Грузії, він вивчився на молодшого командира. А далі на війну – Кримське, Керч, Феодосія. Там боєць Іван Чайка отримав своє перше поранення. Ногу пробило до кості.
Після шпиталю потрапив у інженерно-саперні війська, де здобув військову спеціальність – сапер. Далі був Ростов, а потім Сталінград, де стояв на переплаві, через яку у місто привозили хоч якісь продукти.
Розповідає і про будівництво мосту на Першому українському фронті у 1943 році, і про ліс під Луганськом, де був так званий центр саперів.
Іван Чайка пройшов 1 Український фронт, Сталінградський фронт, Південний фронт, служив у 11 гвардійській морскій стрілковій бригаді, 16 та 78-й штурмових інженерно-саперних бригадах.
Ветеран нагороджений багатьма бойовими орденами і медалями.
Особливо пам’ятає бої на Віслі, де отримав контузію. Згадує, як пішли в атаку взводом, а повернулося лише троє, як швидко прощався з товаришами, якою холодною була вода у чужій річці, на якій будували переправу. Його поранило, але він залишився живий. І бачив Рейхстаг, щоправда,з третього поверху іншої будови, бо їх швидко переправили у Прагу, де й зустрів День Перемоги.
Іван Антонович Чайка – учасник Параду Перемоги, який пройшов 24 липня 1945 року.
Унікальність номер чотири. Старокостянтинівський учасник Параду Перемоги
Трьох чоловік з інженерно-саперної бригади, в якій закінчував війну Іван Чайка, відібрали для участі у Параді Перемоги. Тренування почалися у місті Риза, в Німеччині.
– Але там у нас нічого не виходило. І лише коли привезли до Москви, і сформували коробку у 200 чоловік від 1 Українського фронту, врешті пішов результат.
Він бачив Жукова і Рокосовського, він ніколи не забуде ті почуття, які досі примушують серце битися швидше. Він навіть може з точністю сказати, які страви давали на застіллі після параду, одна з яких сподобалася особливо. То була свіжа капуста з редискою.
Далі Чайка ще послужив у Австрії, і отримав відрядження в Угорщину, де разом з іншими мав захоплююче завдання – вивчити театр військових дій.
Лише 28 грудня 1946 року гвардії старший сержант Іван Чайка повернувся додому. Його зустріла мати, друзі, родина. А батька не було. Він помер у 42-му, бо мав важку недугу, до війни планував зробити операцію, та не встиг.
Унікальність номер п'ять. Кохання, що триває 67 років
Вдома Іван не засидівся. Пішов на рідний завод токарем. Його доля – ніжна дівчина Ніна – теж працювала на цукрозаводі. Але зустрів її не там, а на центральній вулиці тодішнього Старокостянтинова – Олександрівській.
Спочатку молодий красень, на якого заглядалися дівчата, познайомився з подружкою Ніни, а потім побачив її – милу, тендітну.
– Виходить, відбила ти мене у подруги, відбила! - жартує ветеран, ніжно дивлячись на свою дружину Ніну Василівну.
– А що, виходить так, - й собі посміхається жінка, і розповідає далі:
– Тоді знаєте яка розвага була: хлопці ходять по одному боці Олександрівської, а дівчата – по-іншому. А потім зустрічаються, йдуть до клубу. Хлопців, з якими товаришувала, у мене завжди було багато, але батько мій так казав: побачу у клубі – ноги повисмикую. Та хіба ж від долі утечеш?
Вони разом вже 67 років. Виховали двох дітей – Олексія, що став військовим, та Надію, яка з чоловіком живуть у хаті разом з батьком і матір’ю. Подружжя Чайок мають чотирьох онуків і чотири правнука.
Унікальність номер шість. Головне – ні на кого не гніватися.
Під час розмови Іван Антонович часто жартує. Каже, що ще слідкує за молодицями, які проходять повз хати. А Ніна Василівна лише сміється та каже, що для неї Іван завжди був вірним хорошим чоловіком.
Разом вони побудували хату. Згадують, як для того били каміння на кар’єрі, яке везли на місце батьківського роду.
Іван Антонович навчився теслювати. Сам робив у хаті підлогу, вікна.
А після виходу на пенсію почав ще більше займатися улюбленою справою. Особливо захоплювався виготовленням декоративних млинків, один з яких жене вітер на подвір’ї хати.
До речі, під час роботи на цукровому заводі Іван Антонович зробив чимало раціоналізаторських винаходів, за що його нагородили орденом.
Запитуємо: чи є те, про що Іван Антонович у своєму житті жалкує.
– Та ні про що я не жалкую. Є речі, про які я досі не можу розповісти. Це правда. Був молодший, запрошували на уроки у школи міста. Починаю дітям розповідати, а голос тремтить. Скільки я залишив на тій клятій війні гарних людей!
А донька Надя каже, що батько таки трохи жалкував про те, що не залишився у армії. А пропонували, ще й квартиру виділяли.
– Знаєте, тоді все бачилося по-іншому. Ми рвалися додому, бо не вірили, що все скінчилося. Дуже хотілося у мирне вільне життя, - пояснює фронтовик.
Після війни Чайка довго не міг знайти своїх побратимів. Він загубив блокнот з адресами. Але його відшукав командир Пало Рюмін.
Секретами свого довголіття Іван Чайка ділиться неохоче. Каже: нема що говорити, живе та й живе.
Зате дружина з донькою щиро розповідають про батька та чоловіка.
Ніна Василівна каже, що бувало на віку усього: і операції Іван Антонович пережив, і хворів.
Але він завжди дивився на труднощі з посмішкою, і ніколи ні на кого довго не гнівався.
Про Івана Антоновича написали чимало статей та публікацій у книгах. Щороку до ветерана їдуть журналісти з різних телеканалів, надсилають вітальні листівки і навіть подарунки.
Іван Антонович Чайка – Почесний громадянин Старокостянтинова.
Та ветеран не любить хвалитися своїми регаліями. Лише повторює: якби розказав про все, що бачив, йому б ніхто не повірив.
А млинок меле вітер на подвір’ї шанованої людини. Йдуть роки, шикуються у стрій. Дай Боже, до ста і далі.
Фото: Василь Дацюк та з родинного архіву подружжя Чайок
