Неси свій хрест! – Старкон.City

Ірина Сапчук Головний редактор

22 листопада 2020 15:20

У долонях Надії — маленький пожовклий хрестик. Не пожалів час простенького металу, і червона ниточка, на якій він тримається, потьмяніла і стерлася з роками. Думаючи про те біля вікна, за яким стрімко минала осінь, жінка розуміла: цей хрестик — найцінніший скарб у її оселі та найбільша відрада для душі.

До дрібниць вона пам’ятає той день, коли хвора бабуся віддавала їй цю річ. Тоді теж була осінь, але на початках. Вони зібралися родиною, щоб викопати картоплю біля бабусиного дому, та вперше на городі не було самої господині.

Надя вбігла до кімнати, де лежала хвора Марія і радісно повідомила що роботу закінчено. Бабуся не зраділа тій новині, хоча ще донедавна город був важливою частиною її життя.

Посміхнулися зморшки навколо мудрих очей:

— Присядь дівчинко, присядь!

Тоді Надії було тридцять п’ять, і дівчинкою її називала лише бабця Марія.

Вона підсунула стілець ближче до ліжка хворої, а бабуня розкрила тремтячу долоню, на якій лежав крихітний старенький хрестик.

— Помітила, що не золотий? Так, він навіть не позолочений. Але все життя я тримала його біля своїх грудей. З ним тремтіла від голоду, тікала від німців, які палили хати у селі, сповідалася, вінчалася з твоїм дідом, народжувала твого батька. У тебе інше життя, і це не твій хрест. Ти будеш нести свій. Але візьми його, сховай, нехай він буде тобі оберегом.

Через місяць бабці не стало. Вмерла тихо, як і жила. А Надія взяла хрестик на червоній ниточці та повісила собі на шию.

З того часу минуло двадцять років. За плечима — два шлюби і два розлучення, заробітки за кордоном, розлуки, болі, проблеми дітей... А що у залишку? Осінь, самотність і бабусин хрестик, у допомогу якого вірила над усе.

Перший шлюб був з великого кохання. Кажуть, з такого нічого не виходить, бо затьмарює світ і розум. Розвиднилося швидко. Сину Дмитрику не було й трьох. Здавалося, чоловік Сашко так і залишився у своїх шістнадцяти. Друзі, нічні походеньки і ніякої відповідальності. А згодом взагалі поїхав до Польщі і зник на кілька місяців. Доки домагалася того розлучення, вже й душа не боліла. Про аліменти і мови не було. Батьки Олександра забули про онука слідом за сином, звинувачуючи у всьому Надію.

Матеріально було важко.

Після скорочення на фірмі, де працювала, Надія, соціолог за освітою, не могла знайти роботу у рідному місті. Зате через рік знайшовся Геннадій. Підкорив Надію своєю стабільністю, спокоєм. Швидко з’їхалися. За рік народилася Маринка.

Бабця дуже полюбила онучатко, а ось другого Надиного чоловіка не жалувала. Казала, скупий він і на слова, і на діла. І тут розвиднилося, а бабусині слова скоро стали пророчими.

Сім років відчувала на собі тиск чоловіка. Так не роби, туди не йди, те не купуй. З народженням Маринки Дмитрика вітчим перестав помічати. Їхнє спілкування зводилося лише до сварок, звинувачень малого у всьому. Той виховний процес, яким чоловік зазвичай займався ще й на підпитку, став нестерпним. І якось Надія прозріла: а навіщо? Навіщо страждає вона, навіщо це бачать діти? Заради грошей, мнимого достатку, коли ледве зводиш кінці з кінцями?

Розлучення далося важко. Геннадій не хотів йти з сім’ї з пустими руками, а взяти у Надії було особливо нічого.

За рік відійшла. Залишилася з двома дітками без грошей, але з промінням в душі. Там знову світило сонце. Надія мала мрію. Вона дала собі слово: виростити дітей своїми силами, ні на кого не сподіваючись.

Тоді й отримала від бабусі хрестик.

Невдовзі подружка запропонувала їхати за кордон на заробітки. Ридала, прощаючись з дітьми. Але довелося залишити Дмитрика і Маринку на маму та їхати світ за очі.
У Італії доглядала двох літніх сестер, підробляла миттям вікон та прибиранням у чужих оселях, економила як могла і збирала гроші. Ті євро були омиті її сльозами й нестерпною тугою за дітьми, рідними, Україною. Вона відчувала себе рабинею. Італійки вважали Надію нічим, пустим місцем, вимагали працювати без вихідних та спочинку. Але вона не здавалася. Довгих дев’ять років. За цей час Дмитро закінчив школу, вступив у інститут в обласному центрі, старшокласницею стала Маринка.

Згодом Надя заробила на квартиру для сина, зробила ремонт у власній, допомогла оновити дім батькам.

Вона вірила — пережити труднощі їй допомагав бабусин хрестик, який стискала в долоні щоразу, як не вистачало духу долати труднощі.

Діти виросли без неї. Мали все окрім мами. Тому на приїзд зреагували спокійно. Побачилися і роз’їхалися. Тепер студенткою стала й Марійка. Вони жили з Дмитром у купленій Надею квартирі, але потрібно було щось вирішувати — син збирався одружуватися та привести у дім наречену.

Рішення дорослі діти спокійно чекали від Надії. Бо так звикли: мама зможе, мама дасть. Вона стисла у долоні бабусин хрестик, потеребила пальцями червону ниточку та знову подалася на заробітки. Ще кілька років марного життя у чужих стінах, з мозолями на руках та в душі. Тепер своє гніздечко мала й донечка.

Якось Надя показала Марині бабусиного хрестика і сказала:
— Колись він буде твоїм оберегом!

Донька якось дивно подивилася на маму і промовила:

— Ні, мамо, залиши собі, ти ж мені золотого подарувала.

Йойкнуло щось у Надійчиному серці. Що вона упустила, що зробила не так? Не отямилася, як настала її жіноча осінь. А чи була щасливою?

Якось наснилася їй бабуся. Вона сиділа на краю ліжка і мовчки протягувала долоню. Може, хотіла забрати свій скарб?

А через кілька днів пішла Надія до церкви. Хотіла поставити свічку за упокій бабусиної душі, а відстояла усю службу. Чоловічий голос, що чувся у церковному хорі, наче пришпилив жінку до підлоги храму. Після служби вона побачила його. Немолодого чоловіка із дивовижними зелено-сірими очима. Їхні погляди зустрілися лише на мить, але вона встигла зрозуміти: він свій, такий самий одинокий як вона.

Виходить, знову бабуся допомогла? Наснилася, і наче подарувала цю зустріч.

Чи так буває, чи ні, але у п’ятдесят п’ять років Надія отримала те, чого не мала від чоловічої половини ніколи. Квіти, подорожі, тихі вечори під пледом. З Віктором вона полюбила і осінь, і зиму, хоча звикла за роки до теплого італійського літа. Багато років він був вдівцем. Дружина померла молодою, не встигли вони з дітками. А тепер полюбив Надійчиних онуків, яких подарував матусі старший Дмитро.