Єва була бажаною дитиною. Її появи чекали як дива.
Андрощуки жили у достатку. Андрій Іванович займав посаду заступника залізничного вокзалу, дружина Олена працювала тут головним бухгалтером. Зійшлися тоді, коли обом було за тридцять. Пора бездумної молодості минула, і вже вистачало розуму та зв’язків, щоб прагматично влаштовувати своє життя.
Квартиру отримали від залізниці, облаштували її за останніми віяннями радянської моди. Відпочинок на морі, у санаторіях, шуби та золоті прикраси. Цього всього теж було не через край, але достатньо.
Не вистачало головного —дітей. Найбільше переймалася тим Олена. Андрій не відрізнявся сентиментальністю та душевністю. Та й мету свою після одруження не змінював — робота, кар’єра понад усе. Щоправда, часто він торував той шлях, переступаючи через інших.
Коли минуло чотири роки подружнього життя, Господь почув молитви Олени, вона завагітніла.
Дівчинка народилася раніше строку, росла кволою і хворобливою. Олена віддала себе дитині сповна, між тим, Андрій все більше пропадав на роботі.
У Єви було все — кімната з численними іграшками, найкращий одяг. Сусіди називали дівчинку не інакше як лялька, хоча вродливою вона не була.
І все було б добре, якби Андрій Іванович не став заглядати у чарку. Заводячи потрібні зв’язки за пляшкою коньяку чи «Пшеничної», він не помітив, як змінилися його пріоритети. Тепер йому найперше потрібні було друзі зі спиртним. Спочатку їх було багато, а коли грошей у кишенях начальника стало менше, відійшли. А тяга залишилася. Тому пити Андрій продовжував вдома. Почалися сварки, бійки на очах у Єви. Дівчинка тихо ненавиділа батька. Але Олена зрозуміла: вона і її не особливо жаліла. Солодке Євине життя дало тріщину. Швидкими темпами батько виносив з квартири усе, а мати ходила з синцями під очима.
Тому дівчина у шістнадцять, аби втекти з дому, вступила у перший ліпший технікум в іншому місті. Батько її проводжав матами і погрозами більше додому не з’являтися.
Життя Єви було складним. Але ніхто не бачив її сліз, проте, як і усмішки. А дарма, посміхатися Єві личило. Тоді на її суворому скуластому обличчі, яке вона успадкувала від батька, з’являлася тінь жіночності, і ніс з горбинкою набував якогось шарму.
Кавалери не стояли біля її кімнати у гуртожитку, не запрошували на побачення, не клялися у почуттях. Між тим було багато часу на книжки й науку. Після харчового технікуму Єва вступила до профільного інституту, а після його закінчення прийшла на велике підприємство, де люди роками здобували авторитет і посади. Але це не про Єву.
Від батька, про якого забула, щойно вилетіла з родинного гнізда, вона успадкувала не лише зовнішність, але й характер. Тож швидко розібралася що до чого і втілила свій план у життя. Директору харчового комбінату було під сорок. Троє дітей і доволі сварлива дружина, яка не давала йому спокою навіть на роботі. Єва стала начальнику опорою, а невдовзі і коханкою. Вже через два роки праці амбітна шатенка була уже головним технологом. Ще через кілька років отримала квартиру і купила перше авто.
А що ж батьки? Тепер вони жили бідно, батька під виглядом скорочення (все ж таки колишній керівник) звільнили з посади і з роботи. Мати трималася з останніх сил, хоча відчувала, як тепер відносяться до неї колеги. Андрій Іванович ходив по сусідах та просив горілку. Хоч стопку, хоч ложку...
Олена нудьгувала без єдиної доньки. Так, Євочка образилася на батька, дуже образилася, але чому не дає про себе знати, у чому завинила перед дитиною вона сама? Мати таки розшукала номер телефону доньки, ридала у слухавку. Але материнські сльози Єву не похитнули.
На роботі вона потоваришувала з тихою юною бухгалтером Надею, для якої Єва була авторитетом. Якось Надя порадила: мовляв, батька можна лікувати, у її родичів була схожа ситуація. Єва не розглядала такі варіанти. Навпаки, вона образилася на подругу і не розмовляла з нею тиждень.
Надя здалася і більше не чіпала цієї теми, виправдовуючи усе тим, що, мабуть, між Євою і батьком сталося щось жахливе. Скоро спокійна симпатична Надійка вийшла заміж за військового лікаря Олексія.
Тепер Єва стала другом їхньої сім’ї, а згодом і хрещеною Надійчиного синочка Женічки.
Вона частo бувала у тісній квартирці Мартиненків, які проживали разом з мамою Надійчиного чоловіка. Насправді у Євиній голові вже визрів план. Спочатку вона стала найкращою подругою для Надійчиної свекрухи Тамари Василівни, якій в невимушених розмовах розповідала про Надійчину недалекість та свої таланти, а ще дарувала милі серцю подарунки.
І трапилося так, що цей план став сенсом її життя. Єва не прогнозовано... закохалася. Щасливий у шлюбі Олексій ще нічого не підозрював. Але згодом Єва дістала для найкращої подружки і свекрухи путівку у хороший санаторій Одеси.
На десять днів вони залишилися з інтелігентним симпатичним Олексієм одні. Щоправда, кожен у своїй квартирі, але хіба то бар’єр для елегантної жінки, яка береже фігуру і пахне Францією? Єва віддала себе всю, і таки спокусила Олексія.
Коли все розкрилося, Олексій пішов із сім’ї. Не через те, що покохав Єву. Йому було соромно дивитися дружині та сину в очі. Він не умів жити із зрадою.
Щоправда, із квартири пішла Надія з дитиною. Їхня дружба з Євою закінчилася. Від того хвилювалася лише Надія. Єва знайшла на що образитися і відкинула це зв’язок назавжди. А ось Олексія підхопила, закутала у гроші, як могла леліяла його маму і відчувала себе чудово — закоханою самодостатньою, спокійною, навіть милою жінкою, яка нічого нікому не винна. У великі свята вона ходила до церкви, записалася у спортивну секцію, стала ще стрункішою, а красу робила дорогими процедурами і вбранням.
А яке було щастя, коли завагітніла! У її дитини буде все, вона ніколи, ніколи не вчинить так, як її батько!
А батько помер від цирозу печінки. Єва не приїхала на похорон, і знову не відчувала ніякої провини. Посивіла Олена надіялася: ну хоч тепер донечка приїде, їй немає кого соромитися. Ні, Єві було не до того. Вона як могла годила своєму синочку Юрчику. Підліток мав усе. І не помітила, що сприймав її не інакше як доповнення до дієслова «дай».
А чоловік Олексій, який ніколи не любив і трохи побоювався прагматичну дружину, знайшов собі іншу. Схожу на його першу дружину Надійку, спокійну симпатичну учительку, яка теж сама виховувала сина.
Єва, дізнавшись про зраду, поклялася ніколи не дати йому розлучення і влаштувати парочці «веселе» життя. Але все переінакшилося. Олексій все одно пішов з дому. З новою дружиною він згадав про старшого сина Євгенія, якому почав допомагати.
А ось їхній з Євою син Юра нічого не потребував. Після школи хлопець, що добре вчився, не без маминої допомоги вступив до інституту міжнародних відносин. На той час Єва була уже директором виробництва. Після розлучення вона стала агресивна та непідступна. Робити красу було все важче, роки брали своє, та й у сина почалося власне життя.
Тихо померла мати Олена. Цього разу на похорони Єва просто не встигла. Не могла покинути термінові справи на комбінаті. Поховали Олену далекі родичі та сусіди. Єва прибула згодом. За рік замовила найдорожчий пам’ятник, стала їздити на могили батьків. Чи щось струсилося у її душі, чи годила собі, щоб виглядати у своїх очах чистою і вірною?
Син працював за кордоном. Телефонував рідко, а згодом і зовсім став забувати, що мати існує. Але на нього Єва ображатися не змогла. Видумувала для себе (бо до інших їй ніколи діла не було) сотню причин і виправдань, чому синочок не може набрати її номер.
Їі телефон мовчав навіть тоді, коли Єва захворіла і потрапила до лікарні із важким запаленням. Надійка дізналася про Євину хворобу через знайомих. Прибігла з мандаринами і бульйоном. «Яка ж ти жалюгідна, я у тебе чоловіка вкрала, а ти бульйончики!»— подумала Єва, побачивши Надію. Насправді Надія жалюгідною не виглядала. У житті їй знову пощастило. Після розлучення самотньою не залишилася, за кілька років вискочила заміж за доволі багатого чоловіка, вдівця з власним будинком і грошима, яких вистачало не лише його дітям, але й Надійчиному сину Євгенію.
— Пожаліти мене прийшла,- ображено зустріла Надю Єва.-Не хвилюйся, скоро буду на ногах.
— А я рада, Євочко! Якщо ти так мене зустрічаєш, дійсно одужуєш!
Розмови не виходило. Після зустрічі із сяючою Оленкою Єва повернулася до лікарняної стіни і чи не вперше у життя заплакала. У неї не було ніякого плану, і вона не знала, як жити далі.
Син на дзвінки не відповів. Чи знала Єва що таке ефект бумеранга? Мабуть. Але вона й подумати не могла, що він може стосуватися її. Її, яка залишає у церкві тисячі гривень, віддає свої дорогі речі бідній сусідці і садить квіти на батьківських могилах. Хіба цього замало?
