Кава зі снігом – Старкон.City

Ірина Сапчук Головний редактор

27 грудня 2020 14:45

Був уже грудень. Але ні наближення свят, ні зими не відчувалося. Мабуть тому, що не було снігу, а на деревах ще гойдалися скручені, колись багряні листки.

Якось у вечорі, вже у дверях, Богдан поспіхом сказав:

— Я йду.

— Ага, бувай, до завтра! — звично відповіла Яна.

— Ні, — зупинився на порозі, — ні, Янко, я йду назавжди. У наших зустрічах немає сенсу.

І вона зрозуміла, про що каже хлопець. Того сенсу він шукав півроку, стараючись затягнути Яну у чужі квартири. А їй не хотілося, їй ще було зарано.

— Ти не раз казала мені — зарано, — наче прочитав її думки хлопець. — А тепер запізно!

— Але нам лише по вісімнадцять, та й зустрічаємося недовго.

— Уже не зустрічаємося, — сказав і стукнув дверима так, що стало зрозуміло: попрощався назавжди.

Яна здригнулася від неприємного холоду шкірою. Їй подобався цей високий худий хлопець з трьома веснянкам на задертому носі. Але ж не так, щоб кидатися у всі тяжкі.

Дівчині взагалі було не до розваг. Рік тому у мами діагностували рак. Красива жінка почала марніти на очах, а єдина донька стала ангелом-охоронцем для Наталії.

Свого батька Яна майже не пам’ятала, він пішов від них, коли їй було всього три роки.
Дівчина мріяла про освіту архітектора, та через хворобу мами після школи пішла працювати у кав’ярню. Закінчила місячні курси по заварюванню кави, і несподівано для себе стала баристою. Звичайно, грошей не вистачало. Допомагала тітка, мамина сестра, яка працювала за кордоном.

У крихітному кафе вони і познайомилися з Богданом. Хлопця захопила несхожа ні на кого іншого тендітна дівчина з великими сумними очима. Все хотілося дізнатися який секрет ховають ті проникливі очі.

Секрет був не з кращих. Хлопець не любив занурюватися у проблеми. Все найважче відкладав на потім. Тому й не витримав довго біля Яни, розпрощався, не жалкуючи.
А дівчина після цієї розлуки здалася собі такою одинокою. Подружки давно розлетілися по інститутах, лише Богдан, який теж навчався у сусідньому місті, був їй за друга.

Мама отримувала хіміотерапію, втрачала волосся, худла. А у кафе потрібно було посміхатися клієнтам, прикрашати іграшками та ялинками стіни, бажати людям щасливих новорічних свят.

Вона старалася, тримала свій розпач у кулачку, доки той не вивернувся, виповз і обернувся хворобою. Тепер захворіла Яна. Злягла із температурою вдома. Мама, яка щойно вийшла із лікарні після чергового курсу хімії, як могла, піклувалася про доньку. Але з кожним днем Яні ставало гірше.

«А я хворію»,- написала якось у Вайбері Богдану. Прочитав і не відповів, навіть смайликом не нагородив.

Через п’ять днів Яна опинилася у лікарні з важким запаленням. За білими лікарняними стінами усе ще не було зими. І Яна сама собі загадала: все зміниться на краще тоді, коли випаде сніг.

В один із днів, коли за вікном лив холодний грудневий дощ, Яні було зовсім зле. На градуснику — 40. Вона майже нічого не пам’ятала, але потім медсестри розповідали: марила снігом, просила його сипати якнайшвидше.

Лікарям довелося боротися за життя тендітної дівчини. Але найгірше минуло, і Яна почала одужувати. Молодий організм повертався до життя. Двадцять днів вона провела у лікарняному ліжку, але їй здавалося,- минуло півжиття. Вийшла лише у кінці грудня.

— Тепер, Яно, до роботи, — зателефонувала власниця кав’ярні, — усі вихідні дні твої!

Навколо вирувало новоріччя. Місто втопилося у вогнях. Закохані парочки приходили у кав’ярню поговорити, насолодитися товариством один одного. Спостерігаючи за тим, її очі ставали все сумнішими, а голос підступно здригався.

Була восьма вечора. Вона почала збиратися додому, а щоб спокійно прибрати робоче місце, повернула табличку на «Зачинено». Але у скляні двері постукали. На порозі стояв Богдан з красивою високою дівчиною.

— Янко, завари нам кави,- наче давній подружці, з посмішкою наказав хлопець.

Їй хотілося розридатися, розкричатися, що зачинено і, мовляв,- приходьте завтра.
Але вона взяла себе в руки, впустила їх до кав’ярні і запустила кавову машину.

— Дівчино, а у вас не зачинено?- показуючи на табличку і на парочку усередині приміщення, запитав у дверях ще один відвідувач.

— Зачинено, — із злістю відповіла Яна, виливши на незнайомця увесь свій біль.

Але раптом вона стала як вкопана. Незнайомець був в... снігу. Куртка, шапка, увесь.

— Там що, сніг?

— Сніг, сніг, а у мене машина не заводиться. Добре, що людей майже довіз, я таксист, розумієте?

— Ви — таксист, — думаючи про своє, повторила Яна і посміхнулася, — Знаєте, я так чекала цього снігу!

— Ну добре, я вам сніг, а ви мені — каву, — розсміявся молодий чоловік.

— І нам, Янко! — гукнув Богдан, який примостився зі своєю кралею за столиком біля вікна.

— І вам!- розсміялася Яна й сама собі здивувалася: біль зник, його наче засипало чимось небувало теплим і м’яким.

— Та Ви дивовижна дівчина!- п’ючи каву за стійкою, сказав таксист.

Сніг вже давно розтанув на його коротенькій, якійсь не зимовій курточці. І вона побачила, що він зовсім молодий. Хіба бувають таксисти такими юними?

— Закінчив інститут, а роботи нема. Узяв в батька машину і таксую, — навіщось розповідав Яні незнайомець. — Ще двох братів молодших маю, треба допомагати.

Яна робила каву пританцьовуючи. За вікнами кав’ярні сніжило. Вона ніяк не могла випроводити з кав’ярні закохану парочку і таксиста, який сказав, що дочекається і проведе її додому.