Лейтенант Різдвяний
Він йшов холодним січневим сквером. Вітрисько колихав дерева, і неприємно бив у обличчя. Добре одягнутий, а душі холодно. Артему двадцять три. Стрункий, мужній, видний лейтенант, такі подобаються дівчатам. Здається, все у його житті лише розпочинається. Але скільки вже було. Було! Та так, що відчуває себе столітнім дідуганом. Але геть паніку, лейтенанте Різдвяний!
Від нього відмовилися у Святий вечір, 6 січня, через три дня після народження. Він не знає своїх батьків, хоча часто уявляє, як невідома йому жінка прощається з немовлям назавжди: ось вона нахиляється над дитиною, ось повертається спиною, і зітхаючи, зачиняє двері.
Артем виховувався у дитячому будинку, а у чотирнадцять років на пільгових умовах вступив до ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Хлопцям, які мали родини, було важко звикати до армійських умов, а він, після колективу дитбудинку, наче потрапив у звичне середовище і став своїм серед своїх. Вихователі одразу помітили кмітливого хлопця, поставили командиром відділення.
Артем здобув авторитет і серед однолітків. Він не перечив чужим поглядам, але умів переконати і настояти на своєму, при цьому був творчим, душею компанії, винахідливим і веселим.
Найважче для хлопця давалися вихідні та свята. Ліцеїсти розліталися додому, а він ходив вулицями чужого міста і швидко повертався із звільнення. Тепер ліцей, з якого так рвалися на волю хлопчаки, став йому рідним домом.
Через чотири роки юнак разом з іншими підкидав кашкет у небо і прощався з ліцеєм. Закінчив його майже на відмінно і вступив до Львівського військового інституту.
І там Артем був на хорошому рахунку. Після закінчення вузу успішний лейтенант потрапив на службу до однієї з військових частин маленького районного містечка, недалеко від міст Лева, яке полюбив усім серцем.
Разом зі службою отримав хорошу кімнату у гуртожитку. Тепер у нього були свої гроші, на які можна було накупити їжі та одягу. Бо саме того Різдвяному не вистачало усе дитинство та юність.
Обручка у кишені
Світлана мала особливу вроду. Дівча із зеленими очима та кучерявим русявим волоссям, яке ніжними хвилями спадало на тендітні плечі, важко було не помітити у натовпі. І він помітив, розгледів з-поміж усіх.
Дмитро упав в її очі, мов в прірву. Чоловік працював наладчиком спеціального обладнання і приїхав на завод міста у відрядження. А Світлана — офіціанткою у кафе, куди забіг пообідати Дмитро.
Вдома на Дмитра чекала дружина і дворічна донечка.
Світлані він теж дуже-дуже сподобався. Високий, красивий. Двадцятирічна дівчина жила з бабусею та дідусем. Її батьки трагічно загинули на пожежі, коли Світлані було три роки. У той чорний день дитина ночувала у бабусі.
Жили вони бідно, пенсії у рідних були мізерні. Ні про які інститути після закінчення школи Світлана й не думала. Потрібно було заробляти на прожиття. Дмитрик — саме так подумки ніжно називала Світлана коханого — одразу став промінчиком світла у її буденному житті. Вона забула, що треба рахувати копійки, і вперше відчула себе жінкою — жаданою, милою, єдиною.
Кохання затулило від них півсвіту, а коли розвиднилося і відрядження закінчилося, Дмитро злякався й утік.
Змінив номер телефону, відрізав непрохане кохання мов скибку черствого хліба, надягнув обручку і поїхав додому. Та забути Світлани не зміг. З тієї зустрічі все змінилося у його наче сталому житті: обручка тиснула, серце завмирало, згадуючи зелені очі, а дружина здавалася чужою людиною з одними запитаннями та вимогами. Тільки донечка світила сонечком у його тужні дні. Через рік він зізнався дружині у тому, що покохав іншу, завіз речі батькам і вирушив до маленького містечка. За коханою.
Я повернуся!
Світлана зрозуміла, що вагітна, нескоро. Не мала досвіду у таких справах. Аборт, який радили подружки, робити було пізно. Від бабусі та діда все приховала. Сказала, що їде зустрічати Новий рік до друзів, а сама лягла у пологове відділення сусіднього міста.
Свого майбутнього з немовлям на руках не уявляла і не бачила.
Народила хлопчика і через три дні написала відмову. Вона бачила його лише кілька разів. Коли годувала, їй перехоплювало подих.
Коли вирішила залишити дитину, попросила назвати Артемчиком на честь дідуся.
Мало не бігла на кволих ногах з лікарні, та її зупинила медсестра. Жінка в роках із сумом промовила.
— Бога побійся, сьогодні Святвечір, а ти від свого дитяти відмовляєшся.
— Я повернуся за ним... скоро...- відмовила непевно і прискорила кроки.
Через два місяці Світлана поїхала за кордон, на заробітки.
У прірві кохання
Кафе зустріло Дмитра пусткою. Тут наче все було як зазвичай, але без її очей. Дізнавшись, що дівчина розрахувалася, поспішив до її дому. Але й там не знайшов кохану. Бабуся напоїла липовим чаєм і розповіла, що Світланка подалася заробляти гроші, десь у Португалію. Телефонує сама, раз на місяць, а то й рідше.
Дмитро попросив жінку розповісти Світлані про нього, залишив свій номер телефону і поїхав до свого міста.
Чоловік заробляв хороші гроші, допомагав донечці, попросив вибачення у дружини, але повернутися до неї не зміг. Здавалося, він не хотів вибиратися із прірви кохання, яке тривало трохи більше тижня, та залишило слід на усе життя.
Коли дізнався від друга, що на одному з підприємств Португалії потрібні спеціалісти його рівня, вирішив, що це доля і шанс розшукати Світлану. Навіть не запитав про зарплатню та умови проживання. Погодився одразу.
Зустріч
Вона працювала у кафе на одній із старих вулиць Лісабона. За роки звикла до тамтешніх людей, які були добрими та дбайливими до неї. Власники кафе дали їй маленьку кімнату у приміщенні закладу, а невдовзі гарна жінка, яка своїми очима наче приваблювала клієнтів, від офіціантки доросла до адміністратора і вже самотужки зняла затишну квартирку.
За дванадцять років перебування на чужині вона могла кілька разів вийти заміж.
У Світлани була інша ціль: заробити грошей і повернути залишену дитину.
Був червень. Вона трохи запізнилася, і у легкій сукні влетіла у кафе, посміхаючись першим відвідувачам. Він встав зі стільця і трохи не зіштовхнувся з жінкою. Її ніжна усмішка перетворилася на щирий подив і Світлана на мить мало не зомліла. Перед нею мов диво стояв її Дмитрик.
Хотіла б образитися, відвернутися, піти геть. Та не змогла.
— Як довго я тебе шукав,- втомлено вимовив чоловік і вхопив її у обійми.
Зізнання
Тепер він довго залицявся до коханої. Приносив до кафе оберемки квітів, обдаровував подарунками, клявся у почуттях, чесно відкривши свою душу. А вона кохала та не вірила, наче заклякла у своїх сумнівах, розсіяних сльозами розлук і самотності.
Назавжди вона запам’ятала слова медсестри з пологового. І у храмі чужої країни спокутувала той гріх і поклялася будь за що повернути сина.
Перед Різдвом Дмитро готувався до освідчення. Того дня у кафе старого Лісабона новорічну мелодію для неї грав саксофон. Коханий говорив про вічні почуття і про те, що хоче сім’ю і дітей.
Світлана не втрималася, розридалася і тихо сказала:
— У нас є дитина, син, уже дорослий.
Але він почув. І злякався, і зрадів, і зупинився в очікуванні пояснень. Гірким полином була її розповідь про те, що саме на Різдво залишила дитя. Попросила назвати Артемом, а яке прізвище дали, й не знає. Слухав, плакав і мовчав. Як міг її винуватити, коли й сам був винен?
Десять років подружжя розшукувало свого сина. За цей час заробили доволі грошей, придбали будинок у Лісабоні, бо Дмитро й на чужині зробив хорошу кар’єру.
Кілька років вони шукали першу оселю своєї дитини, потім дізналися про ліцей, а далі легше — куди вступив і де служить.
З подивом сприйняла Світлана звістку, що її хлопчик став військовим, — із фото на батьків дивився красивий лейтенант з маминими очима.
І мама, і тато
Він йшов холодним січневим сквером. Душу трусили протяги. Молодий та бувалий... одинак. За два дні Різдво, друзі запрошують у гості, за ситні столи, у теплі оселі.
Не поїде, бо раптом буде там зайвим, а ще жаліти візьмуться сироту! Як він цього не любить! Краще влаштує свято у своїй затишній кімнаті. Сам на сам. Йому завжди було добре наодинці, бо іншого не знав.
Піднявся східцями на другий поверх. А під дверима люди.
— Добридень!
— Добридень! А ми до тебе, Артеме?
— До мене? — аж відсахнувся з несподіванки.
Вони здалися йому знайомими і на когось невловимо схожими, хоч бачив уперше.
— Так, бо... і затихли на півслові. Стоять біля дверей, дивляться один одному в очі.
Зайшли у кімнату. Сіли. А слів все немає.
— У вас до мене якась справа? Щось по службі?
— Та ні, по життю, — першим заговорив Дмитро, — Я, Артеме, твій тато, а це мама. Ми шукали тебе десять років. Так всього й не розкажеш, це довга розмова.
Епілог
— Та я до цих пір не вірю у те, що сталося! — емоційно вигукнув Артем, закінчуючи розповідати свою неймовірну історію. — Ви, мабуть, думаєте, що таке буває лише у кіносеріалах?
Він переповів усе своїм ліцейним товаришам на зустрічі, яка відбулася через рік після знайомства з батьками. Змовчати не зміг, бо приїхав до воріт ліцею на новенькому авто, яке одразу викликало чимало запитань. Машину подарували батьки, а ще купили сину квартиру, техніку, меблі.
І хто б повірив хлопцю, який часом думав про те, що й без усіх цих подарунків він найщасливіший на усьому білому світі. Щоправда, ще не знає, що робити з тим щастям, як поводитися, як бути далі? Бо так ще не жив, бо звик сподіватися лише на себе, бо вже не одинак.
______
Насправді ця історія дійсно реальна. І я б у те не повірила, якби не почула її від близької людини. Наразі її переповідають один одному колишні випускники ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою одного з міст України. Молоді чоловіки трохи заздрять лейтенанту Різдвяному, який із сироти перетворився на завидного холостяка з машиною і квартирою. А наш герой тепер напевне знає, що у нього все попереду.
