Степану категорично не щастило у житті. Принаймні, йому так здавалося і все на те вказувало. Причину своєму невезінню він визначив давно. Чоловік мав не високий зріст, який, вважав, і псує його долю.
Тепер його «не фортуна» досягла апогею. Тиждень тому він розлучився з дружиною. На те було чимало причин, але корінь для чоловіка ховався у рості: коли його тепер колишня дружина Анжела одягала взуття на підборах, ставала суттєво вищою за нього.
Дев’ять років шлюбу розлетілися на уламки, подібно улюбленому горнятку Степана, яке дружина необачно розбила посеред кухні. Залишилося найдорожче — донечка Олечка, яку не поділиш і не залишиш, як отриману квартиру в одному із мікрорайонів Мукачева.
Кульмінацією сімейної драми стали квіти, які для Анжели серед недільного дня доставили прямісінько додому. Дружини побігла до магазину, тому рожеві троянди прийняв Степан, а після того, як кур’єр зник, на кафель коридору упала листівка зі словами «З нетерпінням чекаю наступної зустрічі».
Ось у ту мить Степан і вирішив їхати світ за очі. У закарпатському місті його, окрім доньчиних очей і служби у військовій частині, нічого уже не тримало.
Нове місце служби знайшов через товариша-однокурсника. Два капітани часто телефонували один одному, у розмові друг не раз нахвалював місто, де служив.
Тож пообіцяв посприяти з новим місцем, а невдовзі дав відповідь — не лише організував перевод, навіть квартиру винайняв, хоча зробити це у військовому містечку було непросто.
Голкою колола Степану розлука з дитиною, але вирішив рубати мости і їхати.
Старокостянтинів зустрів капітана приємною зимовою погодою. Добираючись на таксі до частини, Степан дивувався зовнішньому вигляду подільського містечка. Він розраховував потрапити у якесь захалустя, але місто одразу йому сподобалося, як і нові колеги-військовослужбовці.
У однокімнатній квартирі в п’ятиповерховому будинку-«чешці» з простими меблями було тепло і затишно. Перший день на службі теж не обіцяв якихось труднощів — свою справу капітан знав і любив. І ніхто не дивився на Степана з висоти. Проте песиміст зі стажем все одно чекав на якийсь проблеми. Йому ж у житті таки не щастило!
_____
Ніна не любила гучних компаній та ресторанних посиденьок. Вона давно звикла до своєї самотності. Це раніше, у 25, вважала її вироком. А коли вік перейшов за 35, зрозуміла,- це її життя, карма.
Ніхто й ніколи не називав Ніну некрасивою, та й красунею те ж не кликали. Сама ж вважала себе звичайною чорнявою жінкою з трохи пишною фігурою, яку все життя намагалася змінити на краще.
Чому так сталося, що Ніна не вийшла заміж? Може, хтось у небесній канцелярії записав її у графу «самотня»? А може, їй просто зустрічалися чужі люди, які по-суті не могли стати для жінки ріднею. Так чи інакше, але побачення і нетривалі зустрічі ніколи не завершувалися для Ніни більшим. Від когось утікала вона, хтось тихо кидав її.
Ніна працювала у бухгалтерії на одному з підприємств району, у жіночому колективі, де щодня слухала про дітей, уроки, рецепти, свекрух і тому подібне. Підтримати такі розмови вона не могла, тому була малоцікавою для інших. Потайки від неї колеги її жаліли і час від часу шукали безнадійних кавалерів.
Якось, повертаючись з роботи, у під’їзді п’ятиповерхового будинку, де в одній з квартир мешкала разом з мамою, Ніна побачила руде крихітне кошеня, що трусилося від холоду. Воно вмістилося на долоні жінки і усім тілом притулилося до тепла руки. Так і донесла його до квартири — у долонях.
Мама Антоніна Петрівна сплеснула руками:
— Ну нічого не змінилося! Як почала з дитинства носити додому всяку живність, так і продовжуєш!
— Угу! — лише відповіла Ніна і почала облаштовувати та годувати кошеня.
Кіт після походеньок морозним подвір’ям швидко пригрівся у їхній оселі. Назвали його просто — Рижиком, здебільшого він одразу відгукнувся на це ім’я. Але через два дні кошеня загадково зникло з їхньої квартири. Шукали його у під’їзді і на вулиці. «Кицькали», «кицькали», а у відповідь тиша. Антоніна Петрівна взяла провину на себе: день тому вранці до них постукала сусідка, і вона говорила з нею, не причинивши двері.
_____
Повертаючись після служби додому, Степан мало не наступив на рудий клубочок, що вмостився на килимку біля дверей його нової оселі. Чоловік усміхнувся незнайомцю і промовив:
— Усе вірно, хто першим заходить у нове житло? Звісно, кіт. Ну що, Рижик, пішли, буде хоч з ким поговорити!
Кіт обізвався на Рижика щирим «м’яв» і поволі переступив поріг. Степан нагодував його сиром і кількома пельменями — це все, що мав у холодильнику.
Минув тиждень. Кіт віддано чекав капітана зі служби, а Степан купляв йому молоко і корм.
_____
У суботу їх з мамою запросили на День народження. Тітка Клавдія була хрещеною Ніни, і потрібно були йти обов’язково, хоча не дуже хотілося. Ніна як завжди боялася розмови про себе — мовляв, гарна, розумна, а все одна та одна. Така мова була присутня мало не на кожному родинному застіллі. До речі, й мама не любила тих розмов і завжди їх зупиняла. Було водночас і не зручно, і боляче за свою доньку, якій чомусь не щастило.
І таки недарма Ніна так хотіла залишитися вдома. У водогоні сталася якась аварія, воду відключили, а вони необачно не закрили кран. Домівка зустріла їх водою одразу на порозі.
А за кілька хвилин у двері постукали.
— Добрий вечір, я ваш новий сусід з другого поверху, схоже, ви мене затопили, — зніяковіло промовив невисокий на зріст симпатичний чоловік.
— Йой, вибачайте, — вибігла у простенькому халатику із ганчіркою в руках Ніна,— ми вже ліквідовуємо те лихо. Дуже вам нашкодили?
— Схоже на те, я лише квартиру винайняв, а тут!
— Ми трохи води вичерпаємо, і зайдемо подивитися на те, що наробили, з ремонтом допоможемо,— почала вибачатися Антоніна Петрівна.
_____
Через півгодини Ніна з мамою постукали у квартиру нового сусіда. Степан мив коридор, а у куточку тулилося руде кошеня.
— Мамо, та це ж наш Рижик! — і зраділа, і розгубилася Ніна.
— Ваш? — здивувався Степан, — а я його тиждень тому на килимку під своїми дверима знайшов. Думав, прибився на новосілля.
Рижик дивився у різні боки, наче обирав чий він насправді.
Жінки допомогли Степану прибрати залишки потопу. До речі, Рижика Степан віддав сусідкам. Хоч і звик до кота, проте розумів, — там йому буде краще і ситніше.
А за кілька днів, як підсохло, сусідки прийшли перетирати стелю.
— Та я сам впораюся, краще давайте чай пити, у мене й торт є, на роботі колег пригощав, але чоловіки до солодкого щось не дуже.
Вони таки трохи попрацювали разом, а потім Степан спитав про Рижика, і разом з Ніною вони вирішили збігати за ним разом на третій поверх. Забігли у Нінину квартиру і разом схопили кошеня, опинившись зовсім близько, майже в обіймах один одного.
Степан примовк. Перше, що подумав, так це про те, що він забув розгледіти, яка на зріст Ніна. Глянув швидко, і побачив — трохи нижча нього. Навіть якщо одягне підбори, то... А потім знову підняв на жінку очі і вже подумав інше: а вона — моя, вона для мене, якась така приємна і давно знайома.
— Він мій,— відгукнулося у серці Ніни, настільки мій, що я навіть боюся про те мислити.
Епілог
Весільна вечірка таки була. У невеликому коридорі трикімнатної квартири танцювали дівчата з бухгалтерії та хлопці-військовослужбовці. А Рижик, який трохи підріс і погладшав, заліз під диван, і з незадоволеною котячою «піснею» чекав, коли той гармидер завершиться. Але позитив таки був: тепер він жив разом з бажаними котячому серцю людьми. Нарешті у нього була справжня сім’я, нарешті і йому у житті пощастило.
Фото: відкриті інтернет-джерела
