Світало. А Руслан з Віктором ще не поверталися додому. Два десятирічні товариші лежали під вербами, на розлогому березі річки. Діти раді були б заснути у ліжках під теплими ковдрами. Але у свої домівки вчора йти не наважилися. Там було гульбище. Їхні батьки-куми знову знайшли привід для пиятики, ще й покликали таких самих сільських любителів оковитої.
Їм що не день то свято. Зазвичай ті святкування закінчувалися гучними сварками та навіть бійками. Перепадало після гулянок й Русланові з Вітею. Вони ж старшенькі у двох родинах, а їхні брати і сестри були ще зовсім малими. Руслан мав сестричку Лідочку, якій трохи більше року. Маля зазвичай повзало по підлозі і з голоду брало до ротика все що заманеться. У Вітіній родині росли ще двоє молодших братиків — Олексійчику було три, Петрусю лише десять місяців.
Зазвичай пили у хаті Вітіних батьків, бо братик Петя ще лежав у колисці, а мати Оксана наглядала за дитиною. І хоча годувала його своїм молоком, не гребувала кількома чарками горілки.
Але Руслан все одно залишився ночувати на березі, не те, щоб за компанію з другом, який був йому ще й троюрідним братом. Просто все одно боявся йти додому, щоб не потрапити під гарячу руку п’яного батька.
Сонце ще не зайнялося тим теплом, яке частіш за все буває у липні. Навпаки, день обіцяв бути похмурим. Після того, як небо подарувало землі перші краплі благодатного дощу, якого уже кілька тижнів чекали сельчани, хлопчаки зазбиралися додому.
Хати їхніх сімей стояли на одній вулиці. Ще здалеку товариші побачили величезне зарево вогню, пожежні машини, швидку. Палало в хаті Вітіних батьків. Такої пожежі давно не бачили не те що у селі, але й в області. Погоріли всі: малі діти, які були у оселі разом з батьками, задихнулися димом, у реанімацію повезли лише маму Віктора та батька Руслана, але й вони не вижили.
Хлопці не одразу зрозуміли, що сталося. Ще довго шукали батьків і малих, а потім затаїлися у пустій Русланові хаті— голодні, обездолені сироти, що густими сльозами поливали долівку.
Ховали обгорілі тіла усім селом. Дощі перетворилися на зливи дитячого смутку.
Нікому з їхніх рідних не судилося вижити. І близької родини у хлопців не було.
Через два дні за хлопчаками приїхали представники поліції та служби у справах неповнолітніх. Невдовзі дітей розприділили у один сиротинець. Там вони одразу представилися одноліткам братами і затисли пальці у маленькі кулаки. Швидко зрозуміли: тут виживають сильніші та винахідливіші.
Щоправда, разом їм судилося бути недовго. Через вісім місяців до інтернату приїхали люди з гостинцями. Дітям їх представили як волонтерів з великими серцями. Вихованці будинку дивилися на ошатних людей, від яких пахло хорошим життям, і уявляли себе у їхніх сім’ях. Лише хлопці все ще не могли забути своїх батьків, рідних, села. Дуже свіжими і незагоєними були рани у дитячих душах.
Між тим у гурті волонтерів було подружжя, якому сподобався сіроокий хлопчик. Це зазвичай бездітні пари стараються узяти меншеньких дітей, але Вітя, якому йшов вже одинадцятий рік, скорив подружжя назавжди.
Марія Олексіївна та Юрій Дмитрович Данилюки все частіше навідувалися у сиротинець. Якось, перед сном, коли хлопці лежали у ліжках, Руслан запитав Вітю:
Вітя не відповів. Він уже бачив свої дитячі сни, в яких пірнав у чисту воду сільського ставка.
Бездітне подружжя Данилюків збирало документи на всиновлення і привозили подарунки до дитячого будинку.
Віктор з Русланом вперше спробував цукерки у яскравих обгортках, яких ще не бачили. У Віті з’явився новий одяг, годинник, цікаві настільні ігри. Хлопець потроху звикав до нових знайомих і уже чекав зустрічей з ними.
Марія Олексіївна працювала завучем у школі, викладала математику, була строгою, говорила голосно і наче з претензією. Складалося враження, що всі навколо їй щось винні і віддати повинні негайно, не відкладаючи. Проте коли вона зверталася до хлопчика, а не до чоловіка чи до працівників сиротинця, її голос дивними чином змінювався: ставав неприродно писклявим, притишеним. Віті він не подобався, йому здавалося, що жінка хоче його в чомусь обманути, бути кращаю ніж є насправді.
А ось Юрій Дмитрович Віктору одразу припав до душі. Хлопчик не сумнівався у його прихильності. Юрій мав не по-чоловічому м’який і спокійний характер, дружині не перечив, а колеги із заводського цеху, де працював майстром, часто тишком називали його підкаблучником. Проте чоловік багато читав і знав, умів цікаво розповідати про країни, історію, відомих людей.
Відтак, дитяче сприйняття було трохи оманливим, бо саме Марія полюбила дитину тією абсолютною любов’ю, яка досить часто не допомагає, а шкодить вихованню.
Так чи інакше, а зовсім скоро маленькі родичі стояли на порозі дитячого будинку в обіймах один одного.
— Забери мене з собою! — розплакався Руслан.
— Виросту — заберу, — непевно пообіцяв Вітя.
Данилюки мешкали у двокімнатній квартирі, яку отримав від заводу Юрій. Одну кімнату віддали синочку Віті. Купили йому новий письмовий стіл, книжну полицю, настільну лампу, переставили новіший диван.
Хлопчик не вірив у своє щастя, проте швидко до нього звик. Він вже й забув, що ще нещодавно був маленьким зляканим погорільцем, і липневий дощ не зумів загасити пожежу, яка убила всю його рідню. Спочатку він нудьгував без Руслана, якось у вихідний навіть попросив батьків відвідати брата, і вони на «Москвичі» поїхали до дитячого будинку. Там, поспілкувавшись з Русланом, Вітя відчув себе обранцем долі. Він уже не сирота, на його обличчі безпечна посмішка, а не тривога.
А Руслану після розповіді брата стало ще більше боляче. Він заздрив Віті, а ще втратив ту підтримку, яку мав від товариша. Тепер залишився сам на сам зі своїми думками, нічними пхиканнями у подушку від безсилості хоч якось змінити й своє життя.
Подружитися з іншими дітьми дитячого будинку хлопцю тепер було непросто. Тому він потоваришував з уроками та книжками. Потягнувся до знань і зрозумів: лише так зможе вибратися. Підтримку знайшов у худенькій як билинка однокласниці Олі — дівчинці із того ж сиротинця. Вони сиділи за однією партою, допомагали один одному із завданнями, обмінювалися книгами і часто говорили наодинці про усе на світі.
Руслан все більше придивлявся до веснянок на маленькому носику Олі. Вони розцвітали весною і трималися аж до осені, а потім наче замерзали і маліли. З веснянками дівчинка здавалася йому особливою і сонячною. Їхній дружбі не завадили підсміювання інших. Та й тривало те недовго — скоро хлопцям та дівчатам, які були охочі до пригод, набридла ця тиха парочка непримітних заучок.
Між тим Віктор кращав і мужнішав не по роках. Прийомні батьки записали його у спортивну школу на секцію легкої атлетики. А ось у загальноосвітній школі навчання не йшло. Мама-завуч робила усе, щоб призвичаїти дитину до знань: сама займалася з сином, діставала найкращі книжки, вимагала від колег посиленої уваги і, звичайно, хороших оцінок. А вимагати Марія уміла.
Вітя захоплювався марками. Він назбирав кілька альбомів цікавих екземплярів, та батьки при кожній можливості дарували нові й нові. Якось до нього прийшли однокласники, які хотіли виміняти у хлопця кілька марок. Розмову підслухала Марія Олексіївна. Розкричалася і зі словами «Ви мого Вітюшу обманути хочете» вигнала хлопчаків за двері. Більше додому до Віті однокласники навідуватися не наважувалися.
Віктор все частіше помічав на собі теплі погляди однокласниць, відчував посилену увагу дівчат, а у тринадцять років вперше закурив з хлопцями за шкільним туалетом. Далі — більше: у п’ятнадцять він вже розпивав дешеве вино і став лідером у досить сумнівній компанії. Батько, хоч і мав спокійний характер, вирішив припинити гуляння і пиятику.
Марія була проти цієї затії, не хотіла відпускати коханого Вітюшу од серця, хоча часто ловила себе на думці, що синівської взаємності не відчуває. Щоправда, списувала все на молодість. Але тут її чоловік чи не вперше був непохитним: вважав, що лише армія зробить з Віктора чоловіка.
Минув час, Руслану та Віктору виповнилося 17 років. Обоє були випускниками, щоправда різних шкіл. Кожному з колишніх товаришів стелилася своя дорога. Віктору — широка і рівна, Руслану покручена проблемами і безгрошів’ям. Обоє вступили до вузів — Віктор не без допомоги батьків став курсантом військового училища, Руслан разом з Олею — студентами технологічного технікуму.
Але Віктор не затримався у курсантах. Із чергового звільнення він повернувся до училища напідпитку. Через кілька місяців після вступу його відрахували. Батько підключив усі свої зв’язки, але нічого з того не вийшло — хлопець поводив себе так зухвало, що вилетів із вузу ще швидше, ніж вступив.
Вдома Марія закрила свою ображену дитину руками-крилами. Юрій навіть й слова не міг сказати — щоразу наштовхувався на колючий погляд дружини.
Вітя повернувся до своє компанії. Нічого не робити окрім як витрачати гроші йому сподобалося. Згодом під тиском батька він таки продовжив навчання у місцевому профтехучилищі і здобув професію кранівника.
А Руслан між тим успішно закінчив технікум. Збирався одружитися з Олею, у яку закохався. Невдовзі кожен з них мав отримати квартири від держави. Але процес затягнувся, ні роботи, ні житла у обох не було. Тоді й надумав звернутися по допомогу до брата Віктора. Навідався у сиротинець, дізнався адресу.
Хлопця зустріла Марія Олексіївна.
— Я брат Віті, хочу поговорити!
— А, десята вода на киселі! Вісім років минуло, про що мова? — не запросивши гостя до оселі, незадоволено запитала жінка.
— Допомога дуже потрібна. Робота, може б ваш чоловік...- згнітився під сердитим поглядом Руслан.
— Мій чоловік має клопоту достатньо,- відказала і випровадила за поріг.
Того дня Руслан до пізньої ночі сидів на лавочці перед багатоквартиркою, де мешкали Данилюки.
Чоловіка Марії він не пам’ятав, а ось Вітю, який о першій годині ночі йшов, хитаючись додому, таки упізнав.
— Вітю,— кинувся до молодика, — я тебе вже кілька годин чекаю.
— Випити є? — замість вітання запитав Віктор.
— Це ж я, Руслан, не упізнав?
— Брат, ти! То давай вип’ємо за зустріч!
Хлопець зрозумів, що розмови не вийде. Віктор ледве язика перебирав.
Ще кілька разів підходив Руслан до будинку брата, навіть стояв на поверсі, та постукати боявся.
Вітю таки якось дочекався, той був знову напідпитку. Пообіцяв допомогти, попитати на заводі, де працював, про роботу, навіть взяв номер телефону, але на тому все й закінчилося.
Вони зняли кімнатку в хатині край міста, розписалися і зажили.
Якось взимку Руслан вийшов на дорогу зловити «попутку», щоб швидше дістатися до міста. Недалеко стояла блискуча «Шкода». Перед відкритим капотом розгублено сопів немолодий чоловік. Побачив незнайомця, покликав. Руслан цікавився автомобілями, мав хороші руки, тож через півгодини спільними зусиллями «Шкода» завелася.
Євген Олександрович підкинув Руслана до роботи. Дорогою вони розговорилися. Водій виявився власником хлібопекарні, і пообіцяв допомогти з роботою.
Навіть візитку дав зі словами:
— Хлопче, ти ж мене врятував, я у боргу.
Через тиждень Руслан вже працював на хлібопекарні технологом, а невдовзі влаштував туди й Ольгу.
Сироти отримали дві однокімнатні квартири, які згодом обміняли на трикімнатну.
Батьки збирали гроші на весілля та автомобіль для сина. Марія мріяла: буде сім’я, клопоти, авто, а там і діти підуть. І забуде синочок про горілку та друзів.
Через рік подружнього життя сталася ДТП: Віктор сів за руль п’яним і збив жінку на пішохідному переході. Так він опинився за гратами. Олена з ним швидко розлучилася — ділити було нічого.
Через п’ять років повернувся додому та взявся за старе: горілка, друзі, нічні походеньки.
Юрій Дмитрович помер на роботі, серед білого дня, від серцевого нападу. Навіть до пенсії не допрацював. Марія Олексіївна прожила до сімдесяти. Чекала сина ночами, бігала вулицями у пошуках, влаштовувала скандали. Та нічого не допомогло. А коли і її не стало, Віктор почав пропивати майно.
Залишилася гола квартира. З роботи його вигнали, не було чим платити за газ чи купити хоча б стопку горілки. І тоді він згадав про «десяту воду на киселі».
Руслан уже мав свою власну маленьку пекарню. Приватні підприємці побудували дім, посадили садок, виховували два сина.
Одного недільного ранку на порозі їхнього будинку з’явився невідомий чоловік у старому одязі та зношеному взутті. Оля подумала, що то бідний, який прийшов просити їжі. Пішла збирати пакети. А Руслан одразу упізнав Віктора.
— Ні, Олю, це мій брат, заходь Вітю, зачиняй двері.
Ось і вся історія. До старості брати прожили родиною. Віктор покинув пити, знайшов жінку, яка жила у сусідній хаті, розвів господарство, торгував молочною продукцією. А Русланова рідня і його сини стали йому опорою та найріднішими людьми.
Як то важливо у житті мати родину, і того, хто відчинить двері та попри все простягне рятівну руку допомоги.
