22 травня виповнилося 160 років від дня перепоховання великого сина України, Поета і Пророка Тараса Григоровича Шевченка
23 травня світове українство вшановує наших героїв. І це прекрасно, бо сліпе поклоніння чужому, як ми переконалися, призводить до анексій українських територій і зазіхань на українську незалежність. Однак, на наш погляд, варто звернути увагу на ще одну знакову для України подію – 22 травня 160 років тому відбулося перепоховання нашого Поета і Пророка в Україні, куди він прагнув повернутися всією душею, як він казав друзям, «бодай у труні».
Історія знає немало оригінальних підходів до пошанування відомих людей, які відійшли у вічність.
Вважаємо, що деякі факти, пов’язані з цією подією, варті уваги свідомих громадян.
Як відомо, Тарас Шевченко відійшов у вічність 10 березня 1861 року в Петербурзі. Ця сумна подія сталася о 5 год. 30 хвилин, коли митець, відчувши полегшення від нападів тяжкого болю в грудях, спускався до своєї невеликої художньої майстерні, у якій через кепське самопочуття не працював уже кілька останніх місяців. Однак працювати вже не судилося.
Незважаючи на те, що в жодному з петербурзьких часописів не було сумної оповістки про смерть Т. Шевченка, наступного дня до академічної церкви, де встановили труну з прахом покійного, стали приходити сотні українців і не тільки українців, щоб поклонитися великому поетові. Однак служити панахиду священники відмовлялися, бо Т. Шевченко – «государственный преступник». Тільки з дозволу архієрея, який, до речі, родом з Уманщини, панахиду було відправлено. Поховали Тараса Шевченка на Смоленському кладовищі 13 березня. Доки останки поета почивали в Петербурзі, земляки часто збиралися біля його могили. За свідченням першого біографа Т. Шевченка О. Кониського, могилу завжди вкривали оберемки квітів і вінки, з-під яких навіть не було видно ні снігу, ні землі.
Адже він хотів знайти останній спочинок там, де «лани широкополі, і Дніпро, і кручі». Дозвіл на перезахоронення отримали у квітні. 26 квітня (за старим стилем) зібралися майже всі українці Петербурга на гробовищі, відкопали дубову труну з останками, уклали в цинкову і встановили її на спеціально виготовленому ресорному возі. Пантелеймон Куліш, виголосивши промову, накрив домовину червоною китайкою за козацьким звичаєм: «Наш єси, поете, а ми народ твій і духом твоїм ми дихатимемо вовіки і віки».
Тужливий поїзд рушив через весь Петербург до вокзалу. Поет назавжди покидав чужу столицю, де було засуджено його щире слово, слово правди й любові. Залізницею відправлено тіло померлого до омріяної ним України. Першим українським містом, яке зустріло свого поета, був Крулевець. У знак великої шани жителі покрили домовину знаменитими шестиметровими крулевецькими рушниками.
Процесія проходила містами й селами, де люди з великими почестями зустрічали поета, у церквах відправляли панахиди, у населених пунктах несли домовину на руках, потім знову встановлювали її на віз.
У Києві Тараса Шевченка зустріли студенти університету святого Володимира, гімназисти. Вони випрягли коней і самі впрдовж п’яти кілометрів тягли воза з домовиною до церкви Різдва Христового, де було дозволено служити панахиду.
Одні вважали, що він що має бути похоронений саме в Києві, де хотів колись працювати, зокрема на горі Щекавиця, інші – біля Канева, де Шевченко хотів побудувати хату і для цього через свого двоюрідного брата Варфоломея навіть придбав землю.
Остаточне рішення було прийняте: поховання відбудеться на Чернечій горі, що найбільше відповідало бажанню, висловленому у відомому «Заповіті». Тоді пароплавом униз по Дніпру було доставлено Тараса до підніжжя Чернечої гори. Труну супроводжували друзі, студенти (зокрема М. Драгоманов, В. Антонович, М. Старицький, Т. Рильський), а також Тарасова родина.
За свідченням очевидців, люду зібралося стільки, скільки, мабуть, Канів не бачив на своєму віку. Після останнього відспівування, яке відбулося в Канівському соборі, труну з прахом до місця поховання тягли, упрягшись у віз, дівчата: так велів звичай, коли хоронили неодруженого.
Перед тим як мали опускати останки в яму, люди почали вимагати відкрити труну, щоб преконатися: «Чи свого батька ми ховаємо?»
Урешті прохання було виконано, й усіх вразило спокійне й нетлінне Тарасове обличчя: здавалося, ніби щойно він заснув. Не торкнулася його тлінь, тільки пліснявкою була покрита одежа.
Тут, на Чернечій, звідки видно «і Дніпро, і кручі», похоронили славного сина України. І відтоді тисячі українців, та й не тільки українців, щороку прибувають сюди, щоб віддати шану великій людині – поетові, який, за висловом американського президента Джона Кеннеді, «був більше ніж українець, він був громадянином світу».
Фото: відкриті інтернет-джерела
