Старокостяниинівчанка Олеся Турчак уже 18 років мешкає у Києві. Працює в Першому Кембріджському освітньому центрі. Війна внесла свої корективи у звичне життя жінки та її 15-річною доньки. Дівчата змушені були переїхати у Старокостянтинів, де проживають батьки Олесі.
Незважаючи на те, що Олеся наразі перебуває у місті, де пройшла її юність, вона дуже сумує за домом у Києві, друзями, роботою. Хоча наразі освітній центр, де вона працює, повністю функціонує онлайн. А ще Олеся впевнена, що зовсім скоро вона із донькою знову гулятиме Контрактовою площею, побуває біля Золотих Воріт та насолоджуватиметься Голосіївським парком. З першого дня війни Олеся веде щоденник.
- Перші дні це була можливість висловити свої почуття. Просто тому, що нікого з дорослих не було поруч, а дитину намагалася не грузити своїми думками. Потім почали писати друзі, що вони читають, чекають, що їм це допомагає якось. Так це перетворилося на обов’язковий щоденний ритуал - такий собі основний підсумок дня, - розповідає наша співрозмовниця.
Сьогодні своїми думками Олеся ділиться з читачами газети сайту Starkon.city.
Разом з нашою землячкою ми будемо рахувати дні до спільної ПЕРЕМОГИ.
Ранок почався з темряви...
З темряви в голові, в очах, в серці. З бажання обійняти доньку і забути про реальність. А потім прийшло розуміння, що я просто вірю в ЗСУ. Вірю настільки, що паніка відступила. Я знаю, що я і моя дитина захищені, що потрібно заспокоїтися і діяти з холодним розумом за обставинами.
Тож сьогодні я просто готувала їсти, поки мала вільний час. Новий ранок підкаже, що робитиму завтра. Але вірю, що р-нок для нас буде і це завдяки хлопцям на передовій. Молюсь за них. Все буде Україна!
Отже, день другий
Як і очікувалося, ранок сам розписав мені план на день: я провела його в укритті. Оскільки зі мною дитина, я зробила все, щоб зробити наше перебування тут зручним: влаштувала ліжко, принесла теплу ковдру, воду, їжу і, звісно, кішку. Сьогодні переповнює невимовна гордість за наші ЗСУ і за киян, які, як і в 14-му, зоорганізувалися проти спільного ворога. Тут, в укриттях, люди спокійні, сповнені віри і очікування нашої перемоги. А бабульки весь день співали гімн і українські пісні. Люблю українців! Кожного з них за незламний дух і любов до волі. Тепер чекаємо на важку ніч. Все буде Україна!
День третій
Ранок почався з підриву житлової будівлі у кількох кілометрах від мене. Я якраз поверталася додому, чула звук ракети, що пролетіла неподалік, і звук вибуху. Звук ракети був незнайомий, такого я ще до цього не знала, тепер знаю і це. Важко уявити скільки ще смертельних звуків розрізнятимуть українці. Сподіваюся лише, що рашисти не встигають почути жодних звуків, а просто лягають збагачувати український чорнозем.
Але я ходжу сьогодні під впливом зовсім іншого: було кілька повідомлень про народження дітей у метро і різних бомбосховищах. А під враженням тому, що розумію - це народжується нове покоління українців, які з перших хвилин життя, з першої краплі материнського молока всмокчуть відразу до раші.
Нарешті народжується покоління повністю позбавлене «братського» ставлення до рашистів.
День четвертий
Сьогодні мій день зробили Anonymous, особливо гімн України у раціях орків. Я не знаю хто ці люди, але завжди буду вдячна їм за їхній вклад у нашу перемогу. ЗСУ, як завжди, янголи-охоронці. Вірю безмежно і навіть почала спати уночі! Зараз виє сирена, оголошено тривогу.
Поки що сидимо вдома, в укриття не йдемо. Люди перестали лякатися кожного звуку і тепер спускаються в укриття лише коли дійсно стає гаряче. Поки що терпимо, поки що чути як працює рідна ППО. Люблю їх.
День п‘ятий
Ворог відчуває, що він потрапив до м‘ясорубки, що його ніхто не зустрічатиме з хлібом-сіллю і ніхто не подарує ані клаптика землі. Ворог загнаний у пастку, а тому починає демонструвати свою справжню гнилу щурячу сутність (нехай пробачать мене ці милі створіння за порівняння).
Сьогодні ці мерзоти вже не ховаючись вбивають мирне населення, безцільно гатять з чого можуть по мирних кварталах, мародерствують у магазинах і банках. Ненавиджу. Ніколи не пробачу. Я дала собі слово не плакати до кінця війни, адже зараз я маю бути сильною заради своєї доньки. Але коли це все скінчиться, я буду довго, дуже довго плакати над кожним загиблим, над кожною понівеченою долею, над кожним зруйнованим будинком.
Проте і ці сльози вщухнуть, але ненависть до цех нелюдів не вщухне ніколи.
День шостий
Фізично вже виснажена, тому, для підтримки психічного стану, вирішила застосувати позивне мислення. Отже, з позитивного. Сьогодні перший день весни. Люблю весну. Весною Україна неймовірно прекрасна.
Розбомбили кілька колон орків, збили їхній літак і вертоліт. Знищили ще одну групу кадировських собак. Світ сплотився у тому, щоб допомагати Україні. Мої друзі по всьому світі працюють на нашу перемогу. Північний потік-2 - банкрут. Оркостан перетворюється на державу-ізгоя, а її лідери стали кастою неприкасаєних.
Всі, кому я дзвонила/писала, відповіли. Що ж, позитивне мислення справді допомагає. Можливо, вдасться трохи поспати.
День сьомий
Сьогодні мій день має назву «Вася». Не можу не поділитися чому. Є у мене в друзях такий собі Вася Парфенюк. Такий собі дуже віруючий, який живе зараз в Америці, ходить гуляти з малим під чистим мирним небом і, попиваючи смузі, ні, не в бомбосховищі, а у комфортній кімнаті, кліпає нам сповнені любові і божого благословіння меседжі про те, що ми не справжні християни, бо як справжні християни ми маємо простити ворога свого, полюбити його і молитися за нього. А у коментах прямо краса: «Вася, ти молодець!»- то якийсь самаритянин з мацкви, «Нарешті справжній християнин» - пише якесь, що так само живе за бугром.
Запропонувала Васі взяти малого, дружину, приїхати в Україну, стати поперед танків, як стоять наші жителі, і молитися за орків, сіючи добро, мир і любов. Але шось Вася не відповів, мабуть, таки не приїде. Дорогенькі мої, зараз мій дописне про тих, хто зараз закордоном. У мене більшість друзів не в Україні, проте кожен з них робить все можливе для нашої перемоги: влаштовують акції, перераховують гроші на армію, закуповують і привозять допомогу, допомагають біженцям. Тому я категорично проти тих, хто виливає свій страх, злість, ненависть до орків на цих людей, звинувачуючи їх у тому, що вони не тут.
Мій пост про отаких Вась, хто не просто нічого не робить, а ще й намагається ставити себе вищим і кращим за тих, хто зараз живе від сирени до сирени, хто продзвонює рідних після обстрілів, хто відправив своїх чоловіків, синів, братів на війну і живе від смс до смс від них. Так ось, Вася, ми тут молимось стільки, що тобі і не снилось. Тут моляться християни, мусульмани, іудеї та й атеїсти тут зараз моляться. За нашу перемогу, за наших хлопців, за тих, кого обстрілюють по всій Україні. А ти, Вася, ніколи не матимеш тої любові, прийняття, щирості у своєму серці, бо пристосуванцям без роду-племені того не дано.
Коротше, всьому нашому невидимому фронту в усіх країнах світу величезне «Дякуємо!», а Васям - слідуйте за російським кораблем!
Далі буде - до ПЕРЕМОГИ!
