На старому подвір’ї пахне весною. Іще доволі прохолодно, хоча й початок квітня, тому 90-літня Марія Гнатівна сидить у зимовому пальті і чоботах.
7 ранку, сусіди відсипаються після нічних повітряних тривог, коли хто куди ховається від рашистської негоди, а старенькій уже не спиться. Та вона не хвилюється, бо на цей стан у неї є своя вічна відмовка: відіспатися жінка планує на тому світі.
Бабця звикла прокидатися на світанку. Замолоду – бо мала багато роботи, а на старості у неї з’явилася своя традиція: щодня вдосвіта сідала на лавці біля воріт і віталася з сусідами, які йшли на роботу чи ще по якихось своїх справах.
Щоправда, відколи війна, людей зрання походить повз значно менше. Дехто виїхав аби не бачити зарева та не чути сирен, ще хтось залишався вдома. Наробила та раша багато людям лиха. Перелякані, як ті наполохані птахи, часом не знають куди податися і бігти. Ось і виходить, одні їдуть звідси, інші сюди… А бабця сидить і виглядає. Слава Богу, он Володимир іде, він ще молодий, міцніший, йому лише 75 стукнуло.
- Доброго здоров’я Вам, Гнатівно!
-Дай Боже, Володю, а куди так поспішаєш?
- Та на ринок іду, наказала дружина солі, сірників і борошна купити.
- А й вірно Олена каже, запас біди не чинить!
- Відвикли ми, бабо, від таких запасів!
- Еге ж… – погоджується Марія, а сама думає про те, що у неї запас завжди є. Цукор, борошно до цього часу просить доньку із зятем закупити мішечками, та й солі кілька клуночків має. Так батьки про всяк випадок робили і її навчили.
Сонечко пробивається з-піж сірого неба. Навіть очі доводиться зажму-рювати. Перші весняні потуги. Цьогоріч весна пізня. Первоцвіти деінде голівки висунули. Сусіди, кажуть, то добре: клятий окупант, мовляв, у своїх танках мерзне. А як наші хлоп’ята? Не зимної їм там, де йдуть запеклі бої, не три-вожно?
- Добридень, Маріє, сидиш? – гукає сусідка Валентина, на років п’ять молодша від старенької, - а вила тобі навіщо, оборонятися будеш?
Бабуся озирається праворуч, де підпирають хату вила на довжелезному держаку.
- Так ні, нападати! – гукає Марія.
А у самої така лють під серцем! У неї ж правнук на фронті. Двадцять три голочки, весілля рік тому було, дружина вагітна, йой! Як подумає про те усе, серце кров’ю обливається, і аж хочеться в очі тому ворогу глянути. Він же навіть мову нашу розуміє трохи, а що ж творить , гаспід!
Коли німці у їхнє містечко зайшли, Марія була зовсім малою, рочків з 9-10… Але одного фашиста добре запам’ятала. Він їй, коли проходив позв, швидко шоколадку у долоньки поклав і щось сказав на своїй різкій мові. А вона глянула у його очі і подумала: чого той німець людей убиває, дядько ж як дядько! Ту думку запам’ятала на усе життя.
А тепер ось рашисти землю нашу родючу топчуть. За чим прийшли, чого хочуть?
Жаль діточок, і рідних, і чужих, і доньку жаль, хоч вже прожила, яка за онука день і ніч молиться та плаче.
І не думала бабця доживати до такого лихоліття.
Тепер заздрить подругам Надії та Палажці, котрих пережила, і чоловікові своєму Миколі, який, мабуть, у гробу перевертається. Не дарма ж зять, як бувало гнівався, та ще й напідпитку, до Марії кричав: уже давно пора на той світ збиратися! А тепер мовчить, навпаки, частіше навідується. Перевіряє, чи що? А Гнатівна йому одразу з порогу відказує: не хвилюйся, жива, ще й того путіна переживу!
Йой, Володькина Галинка кудись біжить.
- Ховайтеся, бабо, зять телефонував, повітряна небезпека!
А Марія зводить очі до неба, хреститься і виймає з кишеньки крихітну хустинку. У ній - маленький молитовник. Спочатку читає Отче наш, тоді Богородице Діво, а далі псалом 90:
“Хто живе під охороною Всевишнього, той під покровом Господа Небесного оселиться. Каже він до Господа: Ти пристановище і захист мій і я уповаю на ТЕБЕ!..“
