Зізнаюся: на мене часто нападає паніка. Вона згинає додолу, примушує подивитися на сьогодення тремтячим серцем та закатованою неспокоєм душею. Боюся. За Україну, дітей, рідних. Що я роблю коли страх хоче перемогти ВІРУ? Шукаю світло.
Уночі це ввімкнений телефон з фотографіями до війни, де найрідніші посміхаються так, наче немає на землі більш безпечних та щас-ливих від них. Удень - весна за вікном - дуже повільна та мінлива, та все одно ж весна, яка проб'ється, зацвірінькає, переможе... А далі, коли єство так чи інакше отримує свій невидимий світанок, починаю мудрувати і складати план обіцянок.
Обіцяю, що після війни я обов'язково… Інколи я виголошую цілі свої рідним, щоб вони потім мені нагадали і дорікнули: а ти ж казала! Я тепер відпо-відальна, як ніколи, я дуже хочу виконати задумане, так, наче від цього залежатиме глобальне існування планети. Чому це так важливо?
Може тому, що тепер обіцяю серцем, а не розумом?
Серед моїх обіцянок дуже прості і примітивні речі. Наприклад, хочу звільнити кухню від старого посуду.
Залишу лише надбиту улюблену тарілочку, якій уже тисячу літ. Я ставлю її на стіл. Скажете, варто позбутися такого посуду уже зараз? Та ні, бережу принаймні до Перемоги, як пам'ять про ті щасливі дні, коли я годувала з цієї миски старшого сина, а він впирався від мого супу руками і ногами.
Або про старий одяг. Той, який незручно віддавати потребуючим, і при тому не хочеться викидати у сміття. Ах, цю кофтинку я одягатиму просто вдома, а цю на город, а ці штанці на прогулянку із собакою. Як результат - усе залежуються у шафах. Ні, після війни я розпорощаюся з усім мотлохом!
Здається, я почала свій план з якихось дрібничок. Тепер про очищення душі.
Знову зізнаюся: я уже змінилася. Здається, тепер я більше люблю своїх людей, тобто українців, легше сприймаю різні цікаві моменти, типу сварок у дворі чи підвалі (а це наразі частіше) нашої багатоповерхівки. Родичі стали мені ріднішими, друзі - милішими, сусіди - кращими! Я хочу зберегти у собі ці відчуття, щоб після ПЕРЕМОГИ бути дбайливішою до людей і думок про них.
При цьому моя душа уже не терпить напівтонів. Я не хочу мовчати про те, що не підтримую і з чим не згодна. Я не хочу спілкуватися з тим, кому не потрібна я і хто доконче не близький моєму серцю. Ну так сталося.
А головне - я так ціную місце, де народилася і живу!
Я так горджуся, що ЦЕ Україна, Хмельниччина, Старокостянти-нів! Я так пишаюся своєю державою! Я її люблю! Люблю свій дім, своє місто, і це звучить тепер якось по-інакшому, хоч виглядає пафосно.
Я обіцяю,що після війни буду частіше одягати подаровану татом вишиванку не заради годиться чим моди. Ту сорочку, що індифікуватиме мене з найсмі-ливішою нацією у світі, відчуватиму кожною клітиною своєї душі. Бо у червоно-чорних хрестиках - біль, сльози, боротьба. Код мого роду і татове тепло.
Я буду багато молитися, як роблю це тепер.
Я хочу бути ближчою до Бога, бо відчуваю як потрібна мені ЙОГО підтримка!
Я обіцяю, що після війни більше часу віддаватиму мамі, заглядатиму у її очі і кутатимуся в її руки, жорсткі від роботи. Я присвячуватиму себе рідним і улюбленій справі. От просто робитиму те, що хочеться! Я смакуватиму життя, як незвичну страву, читатиму, як нову книжку, не поспішатиму, даватиму собі час відчути як добре просто жити під мирним небом, робити приємності рідним, обніматися, говорити хороші слова, ловити у долоні краплі дощу, писати уночі вірші…
І це лише початок моїх обі-цянок. Бо, як виявляється, ще так багато потрібно зробити… А до війни усі дні були буденними і минали швидко-швидко.
А у вас є такий план?
