У віддаленому куточку вітальні під рушниками височіють ікони. Схилилася біля них зажурено жінка - вона тихо шепоче слова молитов, псалмів, а далі благає Господа та Богородицю своїми словами, як уміє, звертається до Ісуса Христа, Діви Марії, усіх святих…
Отець Устим казав, що так можна, що Бог почує та допоможе. І Катерина у те дуже, дуже вірить. Але можна вірить ще сильніше, бо інколи навіть промовляючи "Отче наш", до горла підступає дикий відчай, голос чомусь німіє, а душу сковує сірий страх. Хіба може страх здолати силу ВІРИ?
У Каті два сина. Старший, Олексій, давно живе із сім'єю у Одесі, там закінчив інститут, придбав житло у хорошому районі, створив свій бізнес. А молодший, Сашко, ще той бешкетник. Змалку місця собі не знаходив, кудись усе біг, утікав, ховався. І нахвилювалася вже за ним, і нашукалася його! Якби можна було б, і зараз пішки пішла б шукати сина на то схід, де тепер воює з клятим ворогом. У перший день війни Олександр зібрав рюкзак і поїхав до районного військомату - узяли одразу, бо лише нещодавно прийшов із армії.
Достатньо лише два слова від сина, а вона уже по його голосу відчуває - чи так щось, чи не так. Хоча розмови ті дуже короткі і ні про що. Де він, не знає, як і те, чи ворог поряд, чи в безпеці дитина, чи, боронь Боже, навпаки.
Одного дня не дочекалася дзвіночка, то мало не зомліла. Чоловік Степан наказав: ніяких більше сліз, бо Сашкові все те передається. І тепер вона плаче дуже рідко, триматься заради свого захисника. Але все одно буває, як вже зовсім не сила приховати почуття…
Як от того вечора, коли знову стало не сила чекати звісточки від воїна і Катерина зателефонувала сама.
- Привіт, мамцю, що поробляєш? - почула у слухавці найважливіший голос у світі.
- Хвилююся і молюся за тебе, синочок.
- У мене все добре.Часу не мав просто. Я відчуваю твою молитву, справді!
Наче деревяний, і блакитною фарбою пофарбований…. Зараз поговоримо, і я ближче підійду. Люблю тебе, мамо!…
Лише промовив те, як у слухавці гучно загриміло. А далі зойк сина і відбій…
Він зателефонував через дві години, а за цей час Катерині такого навидавалися, що сльози можна було відерцем черпати. Вона молилася і ридала, ридала і моли-лася. Вже й сама не своя була, доки не пролунав той дзвінок.
- Ма, все нормально, я живий і здоровий, - гукав у слухавку Олександр.
- А що ж то так взірвалося?
- Мамо, кажу, все нормально!
А насправді, якби їхня розмова про ту східну церкву була трохи коротшою і Сашко скоріше підійшов подивитися на храм ближче, трапилося б з хлопцем непоправне, бо тепер на місці церкви - гора блакитно-сірого сміття і велика вирва.
Старший син Олексій щодня телефонує. Кликали його з батьком додому на Хмельниччину. Відмовився. Каже, в Одесі спокійно, її ворогові не взяти, та й робота у нього, Слава Богу, є.
А перед Великоднем, у суботу, допікала паски і затрусилося раптом серце. Чому, через що? Витерла руки, знайшла мобільного і давай телефонувати до молодшого Сашка. Ледве дозвонилася - відрапортував, що все нормально. Підійшла до ікон, вклонилася, подякувала, а серце все одно у п'яти падає. Тремтить та й годі! Знову взялася до молитви. Довго благала Ісуса Христа і Богородицю за спасіння синів, онуків, бо у Олексія їх уже двоє, за рідню, за усіх діточок та люд України, державу нашу, воїнів її відважних.
Аж тут телефон загримів так, аж налякав несподіванкою.
- Мамо!
- Олексію!
- У нас тут таке!
- Що, сину?!
- Є Бог на світі, є! - кричав син у мобільний, а маленька онучка Олеся плакала десь поруч.
- Що трапилося? - не витримує материнське серце. Ще мить і відірветься!
- Ракета вцілила у наш будинок, у нашу квартиру. Сусіди загинули, а нас вдома не було.
- Нікого? Вс іживі?
- Всі. Світлана за півгодини до того вийшла з Лесею гуляти, а ми з Максимом пішли услід за ними до магазину, за пасочками. Ось і стоїмо, а дім горить!
Впала Катерина на коліна перед іконами і до ночі просила прощення у Господа, молилася і голосила, голосла і молилася...
Боже, Ісусе Христе, ти скільки витерпів за нас, прости усі гріхи мої, дай моїй Україні і людям її жити без остраху і страждань. Відведи ворога, що несе біду та кровопролиття! Нам же нічого насправді тепер і не потрібно, бо немає більшого за Твою милість, Господи, і за твоє спасіння!
