На автобусній зупинці сидить молода жінка в темному спортивному костюмі. Нічого незвичайного, адже нині спортивний стиль у всіх в моді. Щоправда, Жанна залюбки переодягнулася б. Вона так звикла до офісної кофтинки, вузенької спіднички, туфель-лодочок…. Навіть крихітну хустинку – обов’язковий атрибут працівниці банку - начепила б тепер залюбки, хоча раніше вона їй завжди заважала.
А зараз - незмінний спортивний костюм, дві футболки та джинси. Усе, що при собі мала, коли вибігла із рідної квартири востаннє. «Та ні, – збиває себе із думки, - ми повернемося додому! Правда дому немає, і рідне місто стало руїною й могилою… для мами.
Ій було трохи за шістдесят. На пенсію учителька Лариса Михайлівна пішла рано, щоб бавити маленького онука Михася. А доньку відправила на улюблену роботу. Тепер Міші всього п’ять, а бабусі у нього вже немає.
- Мамо, мамо, - збиває з думки Жанну синок, - а море тут є? Коли ми на море підемо?
- Підемо, але не тут, ось додому повернемося і…
У її очах сльози. Але вона бере себе у руки, гладить дитину по білявому волоссячку і навмисне посміхається.
- Мамо, ти плачеш? – все одно бачить сльози син.
- Ні, то сонечко у очі світить! – ще більше посміхається Жанна.
Якась жінка питає її про рейсовий автобус, а вона не знає що відповісти. У неї є один пункт призначення – село за 15 кілометрів від подільського міста, де опинилася вперше. Сьогодні вони з Михасем їздили оформляти державну допомогу, отримали деякі речі та продукти, що стануть у пригоді сільській жінці, в хаті якої вони проживають.
У доброї людини вони обоє зупинилися. Роботящі Галина з чоловіком чекають сина з війни, а переселенка з дитиною стали для них відрадою, принаймні так вони говорять.
Важко було призвичаїтися Жанні, яка все життя провела у квартирі та офісі, до сільського життя. Багато праці, городу, хатніх справ. Але ж віддячувати людям потрібно! Змарнів на руках манікюр, тіло боліло від роботи, а що вже душа… У ній постійно штормило.
Згадувала, як на узбережжі зустріла своє єдине кохання, як раділи разом з Михайлом неочікуваній вагітності, як босоніж ходила по піску і гладила животик, розповідаючи своєму хлопчику, як він народиться і почує шум хвиль, як вперше без тата учила Мішу плавати. А свого тата Михась не знав, він загинув у 2017, під Донецьком, бо вже тоді воював з ворогом. А вона була на останньому місяці вагітності, їй не одразу сказали про смерть коханого, а лише після того, як народила. Вона й назвала дитину так, як батька. Не на честь, вони вирішили це ще разом. Михайло жартував: буде Михайло Михайлович, бо звучить. А зазвучало раною в серці.
Як нестерпно важко було їй тоді! Пропало молоко, дитина росла кволою, хворобливою, і якби не мама… Мама! Чи дістанеться вона колись до її могили, чи знайде дерев’яний хрестик у дворі багатоповерхівки, чи побачить живим батька, який залишився у Маріуполі. Вона не може до нього додзвонитися, а сусідка, яка теж вибралася з того пекла, написала, що бачила, він був живий! Живий!
Сельчанка Галина у душу не лізе, але сільські люди люблять поговорити. Тільки вийде за подвір’я, уже й зупиняють. А як дізналися, звідкіля, почали йойкати щиро та розпитувати. Як вибралися, чи всі живі і тому подібне. А що вона скаже, про що буде розказувати. Як Міша плакав у холодному темному підвалі, як не могли там зігрітися, а потім дуже хотіли їсти і пити, а води та харчів майже не було?! Чи як істерично раділи, коли дали коридор і на мікроавтобусі разом з іншими вирушали з дому. Чи як той автобус обстріляли, і вона тікала, а водій, котрий сам дивом залишився живим, кричав їй услід: «Дура, там заміновано!», і почула, і в ту мить впала на дитину, прикриваючи своїм тілом, і вперше пожалкувала, що не більша, хоча завжди тішилася своєю стрункою фігурою… Такого у душі носить багато. Тільки виказати не може. У горлі з’являється перепона. Наче німіє, і мовчить. Воліла б усе забути, але й снів інших не бачить, крім темного підвалу і страшних звуків ворожих літаків і бомб, що падають поруч.
У Галининій хаті старі ікони під рушниками. Жанна запитала у господині дозволу, чи можна до них молитися. «Потрібно дитино, потрібно!» – тихо відповіла жінка. Ось і моляться разом.
Особливо – за азовців. Відчайдушно взиває Жанна до Господа та Діви Марії, щоб врятував хлопців. Здається, від них залежить геть усе.
Це ж Михась запитав: «Мамо, а той дядя з бородою врятує наше місто, а море врятує?»
«Врятує!» – ствердно відповідає дитині і вірить у те сама, бо такої гордості за мужніх хлопців ще не знало її серце.
А у чужому краї, що прихистив переселенку, цвітуть вишні. Вона дивиться на світ і наче бачить цю весну уперше. Чомусь хочеться запам’ятати кожну мить, щоб потім, після ПЕРЕМОГИ, розказувати онукам.
У хаті пахне борщем і травами, а в голові шумить море. Українське море, таке безмежне і величне, як цей Божий світ, що потребує порятунку.
