Війна змінила Івана. Принаймні, так здавалося молодому чоловікові, який у мирному житті працював кухарем в одному із файних ресторанів Івано-Франківська. Рідні та друзі вважали його великим добряком та дорослою дитиною...
На світ Іван дивився широко відкритими очима, попри свої тридцять років не успів розчаруватися у житті, любив свою справу, подорожі і спорт. По статурі чолові і дійсно був великим. Під два метри ростом, широкоплечий, з пружною мускулатурою, яку завзято накачував у спортзалі.
Спортом займався ще зі школи, вчися не дуже, проте ще у шкільні роки зрозумів своє покликання: кажуть, вдався хистом у маму, яка все своє життя пропрацювала кухарем у шкільній їдальні.
Перед війною Іван мріяв податися на курси, освоїти новомодні кулінарні техніки, відкрити своє маленьке кафе зі стравами для гурманів і зробити ще тисячу справ, але не встиг…
На другий день війни у спортзалі мало не побився з такими "качками" як сам. Запропонував хлопцям йти до військкомату, - у самого, як і у багатьох тутешніх спортсменів за плечима була служба в армії, - але у відповідь почув єхидне підтрунювання: мовляв, тобі треба, то ти і йди, а ми ще тут, у спортзалі, покачаємося…
Пішов. Взяли. Удома залишилися батьки, дружина та дворічна донечка Софійка. За кілька тижнів доброволець опинився на пекельній Київщині, а за місяць зрозумів: він вже не той Іван. Кілька разів Господь відвертав від нього біду. П'ять побратимів поховав, скільки людських смертей бачив! І з тим усім лихом наче поховав у собі свою щиру дитячу доброту. Та дуже жалів людей, які потрапляли під обстріли, часто допомагав їм вибратися разом з дітьми, старенькими батьками, навіть домашніми тваринами. Між тим, сам відчував себе таким одиноким, злим, дуже сумував за рідними, а у дзвінках додому нічого сказати не міг. І все повторював про себе прості слова: "Господи, аби лише з моїми було все добре!"
Скільки себе Іван пам'ятає, завжди хотів мати собаку. Але не склалося. Батьки, особливо його охайна мама, відмовлялися брати песика до квартири, а коли одружився, кохана Оленка наче б то не була проти, але невдовзі з'явилося їхнє щастя - Софійка, і з немовлям було вже не до того.
На війні Іван часто зустрічав покинутих тварин. Голодні собаки біля розбомблених хат чекали на своїх господарів. Але один пес не дав спокою його войовничому серцю.
Село за селом захисники звільняли Київщину. Якось бійці їхали обабіч сільської дороги. Іван побачив собаку, яка лежала біля маленького хреста. Велика вівчарка з глибокими сумними очима уже не чекала, а наче все розуміючи, оплакувала того, кого любила. Хлопці зупинилися перекурити, а він гукнув пса першим ліпшим, що прийшло до голови: "Найда! Найда!" Вівчарка вскочила і кинулась до нього. Великі лапи наче обіймали бійця, а шерсткий язик облизував руки.
- Невже тебе й справді Найдою кличуть? - запитував пса Іван, притуляючи до себе. Він кинув тварині нехитрі харчі, а за мить потрібно було вирушати далі.
- Дмитро, зупинись! - попросив водія, - ну не можу я її покинути!
- Брат, та куди її таку велику, самим місця немає, он хлопці, як оселедці у банці.
- Хлопці, пустіть собаку!
- Ну ти, Іване, справді як дитина! - розсердився старший, але наказав зупинитися.
Іван чимдуж тулив вівчарку до свої ніг, а коли дісталися до нового місця, почав майструвати собаці хату. Хлопці сміялися, проте допомагали. Втім, житло оте було і для бійців, і для Найди дуже тимчасовим, потрібно було знову і знову рухатись далі, гнати ворога і бачити жахіття війни, які відкривалися згодом.
А за три тижні хлопців переправляли на нові позиції, проте перед тим давали маленьку ротацію - на кілька днів відпускали додому. Як не важко було, але Найду Іван вже не залишив. Усіма правдами та не правдами дістався з собакою до рідного Франківська. Розумів, вдома дитина мала, а пес великий, та й непосидючий, молодий.
Вирішив просити дозволу залишити Найду у батьків. То ж одразу подався до рідної квартири, де провів своє дитинство та юність. Постукав, і почув ніжний мамин голос:
- Хто там?
- Я!
І тиша у відповідь. І нестриманий крик:
- Синочок!
І з тріском розчинені двері, і ридання, і обійми…
- Але я не один, мамо!
За ногами Івана ховався пес з великими розумними очима.
- Це Найда. Дівчинка. Вона втратися своїх господарів на війні. Ма, нехай у вас поживе!
Мати лише глянула і зникла у просторах квартири.
- Не візьме! - сумно сказав вівчарці Іван.
Та у наступну мить жінка уже стояла поряд, з ганчіркою, і промовляла до пса:
- У нас чисто, гайда лапи витирати.
- Я привіз вам Найду, але поки що вона поживе у бабусі і дідуся, - розповідав Іван, притуляючи до себе донечку Софійку та свою кохану дружину Оленку.
- Привези нам наступного разу ПЕРЕМОГУ! - цілуючи чоловіка, серйозно просила Олена. - Я ще ніколи нічого так не хотіла!
