Маргарита жила одна. Її виховувала бабуся, яка померла кілька років тому. Мама уже багато років проживала у Італії. Поїхавши на заробітки, невдовзі знайшла собі за кордоном пару, а з батьком дівчини вони розлучилися ще тоді, коли Марго була зовсім дрібною.
Дівчина звикла до самотності. У свої двадцять сім мала досить напружену роботу, в якій щодня було дуже-дуже багато людей.
Дівчина працювала адміністратором в готелі, тож за день на рецепшині постійно зустрічала нові і знайомі обличчя, чула одні і ті ж стандартні запитання, часом відбивалася від нахабних залицяльників, і все одно любила бути серед знайомих і незнайомих людей. Може тому, що мала тихе пристанище, куди можна утекти – двокімнатну затишну квартирку у старому центрі красивого містечка. Але якось до неї прибилася кішка.
Пам’ятає, це трапилося у вересні, після холодного дощу, коли дівчина без парасолі поверталася з роботи, тому була трохи мокра й роздратована і аж підскочила, коли пухнасте сіре кошеня голосно м’явкнуло поруч.
Чого тобі? – навіщось запитала Марго і пішла далі, але кішка попленталася за нею.
- Ну ти ж кішка, а не собака, чого ходиш за мною?
Схоже, кошеня такі запитання зовсім не хвилювали, тому воно продовжувало м’явчати і котитися на м’яких лапах слідом.
- Алісо! – покликала жінка десь поруч.
- Он тебе звуть, мабуть, - сказала кішці Рита, але побачила дівчинку, яка в яскравих гумових чобітках по калюжах бігла до своєї мами.
- Значить не Аліса?
На те запитання кошеня зам’явкало ще дужче.
Так і дійшли до Маргаритиного під’їзду. По сходах крихітне кошеня видряпатися не могло, тож довелося нести пухнасту знахідку додому і поїти теплим молоком. А коли тваринка мило розляглася на постеленому килимку, Марго роздобріла і вирішила: вони будуть жити разом.
Це дійсно була кішка. Дівчинка. Вона так її і назвала: Аліска, нічого кращого не придумавши.
За кілька місяців ці двоє стали такими друзями, що зайвий раз навіть не розлучалися. Тепер Маргариту завжди чекали з роботи. Кішка так раділа її появі, що влаштовувала справжні танці вже у коридорі. Кішка була милою, вірною, невибагливою, але дуже боялася вулиці. Гуляти не хотіла, і максимум, що могла, - трішки посидіти на підвіконні. Так і жили б собі дівчата в мирі, але для усіх нас почалася війна.
Перші дні були жахливими. На їхнє містечко летіли ракети, мама телефонувала і без перестанку просила негайно їхати до Італії. Вона б і поїхала, але тепер була не одна. Маргарита навіть у сховище не ходила, хоча дуже боялася тих повітряних тривог.
А все через кішку. При найменшій спробі забрати її із дому та забивалася у найпотаємніші кутки квартири, а бувало, влаштовувала біганину і кричала не своїм голосом. Тобто тривогу вона чула ще до її сигналу. Покинути кішку одну Марго не могла. Розуміла, що з тваринкою нічого б не сталося, але серце йти від Аліски не відпускало.
Між тим мамі Маргарита казала, що чемно ходить в укриття, а не у коридор, доки сусідка Люся не розповіла їй телефоном, що жодного разу дівчини у підвалі не бачила.
Наступного разу за потуранням мами все ж таки довелося залишити Аліску одну. З важкою душею попленталася Маргарита до укриття.
І не дарма: того вечора горіло промислове підприємство неподалік її багатоповерхівки. Вибух був гучним.
Біля підвалу вона зустріла молодого чоловіка з дуже знайомими рисами обличчя. Виявилося, то Міша з її дитинства.
Після школи він вступив до університету у Києві, вивчився і там залишився працювати. Його бабуся Світлана Броніславівна проживала у сусідньому будинку. Після славнозвісних подій з вибухами у столиці успішний айтішнік змушений був залишити свою квартиру і прихопивши ноутбук, подався на Хмельниччину до бабусі.
- Ритка? – посміхнувся хлопець.
- Михасю, ти мене упізнав?
Він схопив її за руку і потягнув до укриття, де зібралося чимало людей.
- А пішли після відбою на каву! – запропонував Михайло.
- Не можу! – серйозно відповіла Рита.
- Чому? – розгубився хлопець.
- У мене вдома кішка одна, потрібно подивитися як вона.
- То подивимося і кави поп’ємо,- не розгубився Михайло.
Відбій був так пізно, що кави можна було попити хіба що у Рити вдома.
Так і зробили. Кішка на мить зраділа подрузі, а потім невдоволено фиркнула, уздрівши неочікуваного Маргаритиного кавалера.
- Це тому, що у нас з бабусею собака Тіма, чує мабуть! – пояснив хлопець.
Того вечора вони кавували та згадували своє дитинство: будівництво халабуди у дворі, дівчачо-хлопчачий футбол, гру у розбійників з автоматами-палицями… Це все залишилося там, у щасливому мирному житті. А тепер…
Михайло розповів, що його батьки подалися на західну Україну, а він не зміг кинути улюблену роботу. Та коли ракета влучила у їхню багатоповерхівку, таки приїхав до бабусі. Тепер ось має заняття – водить бабусю до укриття. Хоча уже був у військкоматі і надіється, що скоро піде воювати, адже в університеті мав військову кафедру.
- А ми з кішкою удвох живемо... Мама кличе за кордон. А я так не хочу їхати з рідного дому!- щиро розплакалася Маргарита.
- Широкі чоловічі долоні ніжно витерли її сльози - І не треба! – обійняв її за плечі Михайло. - Не треба нікуди їхати. Тут мене чекатимеш.
- Ти жартуєш, Михасю? Дитинство закінчилося.
- А якщо ні? А якщо я серйозно?
У їхніх очах танцювали закохані амурчики, і навіть кішка перестала гніватися на неочікуваного гостя, а може вже й була не проти познайомитися з тим породистим таксою Тімою…
Наступного разу вони сиділи у коридорі Маргаритиної квартири вже учотирьох.
Кішка придивлялася на сусіда Тіму, який чомусь не відходив далеко від порогу, наче боявся нової знайомої не собачої породи, а закохані Маргарита та Михайло читали новини, мріяли і вірили у Перемогу.
