Старокостянтинівчанка Олеся Турчак, яка уже 18 років мешкає у Києві, продовжує щодня писати щоденник війни. Зараз вона з донькою перебралася до батьків і мешкає у Старокостянтинові. Своїми думками Олеся ділиться з читачами сайту.
День сто сорок восьмий
Хто сьогодні спромігся подивитися інтерв’ю лукашенка (з третьої спроби, щоправда), той я. Зазвичай я не можу слухати людей, які несут відверту пургу (мабуть, тому пропагандистські ЗМІ мені не страшні вже багато років), але я не могла відірватися від обличчя інтерв’юера. На ньому просто вся гамма почуттів та думок і, в основному, це моє улюблене «Боже, яке кончене». А там, насправді, таке ліпило, таке вже шось придумувало, що я взагалі не уявляю, як ціла країна може отаке тупориле слухати вже двадцять вісім років поспіль. Особливо мені сподобалося, як він почав блєяти про «єдине слов’янське государство». Мовляв, мрія в нього така: всі ми як єдиний конгломерат слов’янських держав, при чому обов’язково незалежних (звичайно ж, бо, якщо не незалежних, то його з трону-то приберуть), але там і Украіна, і Польща, і Болгарія… (вони прям сплять і бачать з Білорусією замість Євросоюзу лигатися). Але, каже, пу про таке не мріяв. Так, ясно-понятно, куди ж він своїх бурятів-мордвинів-і єжи з ними до слов’янських народів приплете? Тут, як то кажуть, товар на лице: орки є орки, скільки їх білими ельфами не вбирай.
День сто сорок дев’ятий
Два дні тому плєшивий таки покинув територію своєї недодержави і попхався в Іран. По-ходу, хотів кремлівський недомірок вбити двох зайців: показати, що з ним ще хоч хтось та має справу, і виклянчати у Ірану БПЛА (дякуємо ЗСУ, їх у орків щодня все меншає). З першим «зайцем» у путі не зовсім зрослось, відверто кажучи. Але я разів з десять переглядала «хвилину слави» бункерного ждуна і просто кайфувала від майже фізичного відчуття того приниження і роздратування, які транслювали його рухи і фізіогноміка. Проте, сигнали, трансльовані лідером Ірану, тішили не дуже, бо його відверта підтримка війни оркостану проти України у мене особисто не викликала сумнівів у тому, що зброя може бути надана (якось не дуже я довіряю офіційним заявам подібних суб’єктів, навіть коли вони запевняють, що нічого надавати не збираються). Але сьогодні це питання, дякуємо Ізраїлю, було вирішено дуже ефективно, адже, після знищення заводу по збору БПЛА і складу із вже готовими безпілотниками, Іран навряд чи захоче передавати щось расєі. Як орки люблять писати на своїх ракетах: «за найбільші антисеміти -це євреї», «за зруйнований Бабин Яр», «за українців в Заксенхаузені». По ітогу поїздки пуйла: приїхав - опустили нижче плинтуса - сидить в бункері без зброї і опущений. По ітогу сто сорок дев’ятого дня війни: пу зрозумів, що пісня Харківських ультрас була, зрештою, не такою вже й образливою.
День сто п’ятдесятий
Відверто дивуюся відвертому здивуванню західних політиків тому, що орки обстріляли ракетами Одеський порт менш ніж через добу після підписання домовленостей щодо перевозки зерна. Як на мене, нічого несподіваного у таких діях немає. Мабуть, західні політики просто не знайомі з поняттям «гопнік», і тим важче їм зрозуміти, що такий от гопнік може керувати величезною країною. Проте нам, хто чудово пам’ятає дев’яності, подібний підвид Homo sapiens чудово знайомий, а також знайома його психологія. Гопнік з петербурзької підворотні не може допустити, щоб той, хто опустив його, залишився непокараним (братва, читайте русня, не зрозуміє). Як може плєшивий гопнік помститися за хвилину очікування Ердогана? Вірно, принизивши Ердогана. І найдієвіший спосіб це зробити - продемонструвати, що слово лідера Туреччини нічого не варте. Така собі демонстрація: ти можеш собі вважати, що твої гарантії є чимось вагомим, а насправді, один мій наказ і ти вже нічого не вирішуєш. Смішним в цій ситуації є те, що Ердоган не знайшов ефективної відповіді (видно сильно лупануло по самолюбству) і, як наслідок, сміховинна до жалюгідності заява міністра оборони Турції, що «расєйська сторона стверджує, що не має жодного відношення до ракетного удару по Одесі». Серйозно? А хто тоді? Штурмовики Дарта Вейдера? Чорний орден Таноса? Слабенько, панове, слабенько і убого. А украінці вам давно кажуть: не можна з расєєю домовлятися. Вивчайте матчасть. Пишіть методички «Гопнік обикновєнний» і на кожній сторінці червоним виводьте: «гопнік розуміє лише силу». І постачайте зброю Україні - це ваш єдиний шанс не допустити голодомору планетарного масштабу. А, ну і да, вірте в ЗСУ.
День сто п’ятдесят перший
Говоряща лошадь зібралася спасати нас, українців, від «антинародного і антиісторичного режиму». Я тут останнім часом поглядаю гіркіна з його песимістично-апокаліптичними відео щодо расєйського вторгнення в Україну (ну подобається мені бачити як у рашистів підгоряє). Хочу навести пару цитат з його бесіди з таким самим ушльопком михайловим. Стосовно демократичних виборів на расєє: «Ну, пусть там уже крємль рєшаєт, кто там будєт прєємніком». Стосовно поваги до мов інших народів, якої вони вимагають до кацапської, (тут йшлося про білоруську): «Он (це вони про лукашенка) тут заявіл, что мову нужно развівать, что началась бєларусізація… Ужас какой-то.» Щодо національних інтересів суверенних держав: «Национальниє інтєрєси Бєлорусіі в соєдінєніі с расєєй, даже єслі они етава нє панімают (я б сказала, не бажають). Кремлю прямо сєйчас нужно заняться бєлорусієй і прєструніть». Стосовно прав людини: «Нужно прєнять закон, которий запрєтіт разрив уже сущєствующіх контрактов (це вони про орків своїх, які відмовляються вже пачками в Україні воювати). Трі мєсяца закончілісь - потом счітать іх автоматічєскі продльоннимі». Ну і де режим? Той який антинародний і антиісторичний? Сумна кобила знову невірно висловилася. Це Украіна позбавить і себе і весь світ від антинародного, антиісторичного, антидемократичного і антиморального рашистського режиму. Он вже анансували повне звільнення Херсонщини до вересня. Чекаємо.
День сто п’ятдесят другий
Шкільні бібліотеки тимчасово окупованих територій почали отримувати розпорядження утилізувати всі книжки, видані в Україні, починаючи з дев’яносто першого року, тобто від самого проголошення незалежності України. При цьому повинні бути знищені навіть дитячі книжки для найменших дітей, де майже немає тексту, лише самі ілюстрації. Я вже давно відстоюю думку, що позиція, що ті, хто розмовляє в побуті (чи розмовляв до війни) расєйською, привів війну в Україну, є не зовсім вірною. Тут справа не в мові (чи правильніше сказати не лише в ній), але в українськості як такій. Давайте згадаємо Розстріляне Відродження. Серед замордованих культурних діячів були не лише літератори, але й живописці, режисери, філософи. Словом, усі, хто міг підняти культуру українців на світовий рівень. Звичайно, літераторів серед них було найбільше, бо саме слово є основним засобом передачі інформації з покоління в покоління. Навіть Біблія нам каже «спочатку було слово». Але для орків головне - це винищити все, що може мати бодай натяк на самобутність і культуру українців. Чому я кажу, що не всі носії расєйськоі в Україні є її ворогами? Тому що в кожної родини своя історія і свій шлях до обрусіння. Давайте знову до Розстріляного Відродження. Кочерга, Рильський, Сосюра, Тичина. Почитайте їхні твори часів сталінських репресій. І порівняйте, наскільки у них змінилося все: ідея, склад, стиль. Страх смерті часом заставляє людей підлаштовуватися. У багатьох сучасних українців колись сім’ї теж підлаштувалися - звідси і расєйська мова. А тепер до сучасності. А ті, хто співпрацює зараз із орками, бере в них гроші, здає координати, вони не знають української? Впевнена, що знають (давайте будем відвертими, 90% українців володіють обома мовами на тому чи іншому рівні). Ба більше, часто вони вже народилися у вільній Україні. А ті, хто наживався і наживається на крадіжках гуманітарної допомоги? А ті, хто організовують фейкові збори коштів? Найчастіше, вони є українцями за паспортом і навіть за мовою. Пам’ятаєте Тараса Бульбу з його «Я тебе породив, я тебе і уб’ю»? Тож тема зради заради власного щастя (а у кожного воно своє), на жаль, не є новою. Тому завжди кажу: українець не той, в кого батьки були українцями, а той, в кого діти є українцями. Отже, виховувати своїх вже дітей ми маємо так, щоб перервати ті нав’язані радянською владою малороські наративи про меншого брата, примітивність мови, недолугість українця тощо. А для цього потрібно припинити чвари і працювати всім разом, не залежно від мови, якою говоримо, спочатку над перемогою, а потім - над українізацією і повним відокремленням від «руського міра». А книжки ще видамо, навіть кращі: цікавіші й яскравіші. І завеземо на звільнені від орків території, щоб дітки знову йшли у шкільні бібліотеки за українським словом.
День сто п’ятдесят третій
Вміють наші тримати інтригу. Друга година ночі, а я спать не можу: чи-то горить той Антоновсткий міст, чи-то не горить? І не кажуть же нічого, як тут заснеш? З іншого боку, якщо попали, то можна зранку поп-корну наробити, відосики подивитися про те, як у рашистів надія на утримання Херсону палає. Американські експерти кажуть, що нам потрібно звільнити свої території у найближчі 3-6 тижнів. Сподіваюся, що ці заяви також будуть підкріплені новими поставками Хаймарсів, далекобійних та антирадарних снарядів і іншими, такими потрібними для ЗСУ, подаруночками від партнерів. Сподіваюся незабаром готуватиму поп-корн для перегляду відосів про знищення кримського мосту. Пора вже перерубати їм ту артерію - скоріше здохнуть.
День сто п’ятдесят четвертий
Ті, хто вважає украінську літературу нудною, не читали, мабуть, Остапа Вишню. Я, наприклад, дуже люблю його «Зенітку». Перечитувала багато разів - чудовий гумористичний твір. Але, при тому, що я дуже його люблю, мені завжди здавалося дивним, що людина здатна сміятися над подіями страшної війни. Зараз, сама переживаючи віну, я розумію, що здатність посміхатися і сміятися, не зважаючи на всі обставини, це, мабуть, запорука того, що твоя психіка вибереться з цього аду і буде здатна ще хоч якось функціонувати. Вчора, наприклад, орки підкинули ідею твору, що цілком міг би вийти з-під пера Вишні. У Херсонській області три гелікоптера рашистів трохи помилилися і, замість украінських військ, атакували позиції орківських наземних військ. Ті, видно, образилися і, у відповідь, атакували свої ж гелікоптери засобами ППО. Ітог: мінус один ударний КА-52. ЗСУ щиро дякують оркам за допомогу і бажають продовжувати в тому ж дусі. Сьогодні ж насмішили украінці. За даними поліції, лише у полтавській області, у місцевих мешканців було конфісковано понад чотири тисячі боєприпасів, більше тридцяти одиниць зброї, два броньованих автомобілі й одинадцять танків. Танків, Карл! Що вони з ними збиралися робити??? Згідно анекдотів (а чи то анекдотів?), на заході України на кожному подвір’ї є сховище, де можна відкопати пістолет, автомат, кулемет і танк. Судячи з усього, полтавчани вирішили прийняти челендж. Словом, якщо хтось має хист до гумористичних творів, навіть у цій війні можна щодня знаходити натхнення і писати, щоб передавати цей досвід прийдешнім поколінням. Аби не забували і пам’ятали, що украінці здатні сміятися в обличчя ворогові, навіть коли страшно і боляче, навіть крізь сльози і розпач. Адже, поки ми сміємося, ми живемо, а значить і боремося.
