Старокостянтинівчанка Олеся Турчак, яка уже 18 років мешкає у Києві, продовжує щодня писати щоденник війни. Зараз вона з донькою перебралася до батьків і мешкає у Старокостянтинові. Своїми думками Олеся ділиться з читачами сайту.
День сто сімдесят шостий
Питання «Чий Крим?» з 2014 року стало для нас способом розпізнання «свій/чужий». Будь-яка людина, що поважає міжнародне право, має однозначну відповідь на це питання. Для мене Крим - це Украіна. Але є але. Севастополь. Ні, звичайно ж, це також Украіна і це не обговорюється, проте ставлення до нього у мене неоднозначне. З одного боку, хочеться якомога скоріше повернути, з другого - стерти з лиця землі (я теж людина і маю емоції). Це місто, яке першим вивісило триколорні ганчірки у моїй країні. Місто, яке привело війну на наші землі. Місто, яке ще мало б у 1991 році бути очищене від рашистів, але було залишене за расєянським флотом і, як ракова пухлина, пускало свої метастази аж до самої анексії. Я дуже чекаю, коли Севастополь буде звільнено. А ще я чекаю, що його позбавлять спеціального статусу. Єдиний статус, на який він має право - це «місто-зрадник». Я хочу, щоб рашисти тікали звідти, знаючи, що вони самі винні в тому, і що ніколи не зможуть туди повернутися. І сьогодні я з особливою насолодою спостерігаю за вибухами на аеродромі Бельбек. Горіть в пеклі за всіх наших загиблих, за всі наші сльози. Ця війна вже стукає у ваші двері й ви зможете насолодитися нею по повній. Скоріше б.
День сто сімдесят сьомий
Таліби молодці. Вирішили не чекати визнання расєі державою-спонсором тероризму і зіграти, так би мовити, на випередження - першими запропонували перехід до бартерної торгівлі. Я б на місці московіі погоджувалася, тим більше є ж доволі непогана можливість розширення бартерних зв’язків. Запросити можна всіх своїх провідних партнерів: Афганістан, Бурунді, Гвінею, Камерун, Малі, Судан, Ефіопію, Чад, Уганду і ЮАР. Расєя їм свої нафти-гази-шо там в них ще є. Афганістан - сухофрукти, ізюм і трави різні (лікувальні, звичайно ж). Африканський континент - банани, кокоси, арахіс, сорго (там ще ого-го який вибір товарів). Ще можна туристичний союз укласти. Хто хоче дупу відморозити - в Сибір. Хто нерви полоскотати - в Афганістан або кудись з африканських, де якраз черговий переворот буде. Красота. І Свіфт не потрібен. Подумаєш, жили ж так колись люди в якихось там віках. А з часом, можливо, повернуться і до торгівлі - почнуть товари на брязкальця і бусики міняти.
День сто сімдесят восьмий
Приділяючи основну увагу путлєру, ми часом забуваємо, що за війною в Україні стоять також і інші постаті. Олександр дугін, головний ідеолог рашизму. Потвора, яка писала про Україну, що вона «як держава не має геополітичного значення, особливого культурного імпорту чи загальнолюдського значення». Виродок, який стверджував, що «не можна дозволити Україні залишатися незалежною». Тридцятого березня, коли воно виступало на італійському телебаченні, депутат від Демократичної партії Італії поставив питання: сто тридцять дев’ять загиблих украінських дітей - це геополітика чи філософія? Дугін не знайшов кращої відповіді, ніж просто від‘єднатися від етеру. Сьогодні, коли в машині підірвали дочку цього урода, дуже хочеться подивитися йому у вічі й спитати: «як тобі така геополітика і філософія?» Не шкода. Всім їм нехай наші сльози повернуться.
День сто сімдесят дев’ятий
Отже, національна республіканська армія. Путлєр настільки звик влаштовувати сам теракти на росєє, що забувся: теракти - давній спосіб расєян боротися зі своїми царями. Дугін - гідна ціль. Шкода, що його у тій машині з дочкою не було. Хоча, тим больніше. Та й житиме тепер в очікуванні свого часу. Перспектива не з приємних. У мене жодних ілюзій на рахунок того, що расєйські партизани воюють за свою і лише за свою країну. Але, у їхньому маніфесті мені дуже багато чого імпонує. Наприклад, що вони говорять про те, що їхньою ціллю будуть всі ті, хто розпалює війну з іншими народами і підтримує політику путлєра. При чому вони говорять про фізичне винищення, а те, що вони це можуть, ми вчора побачили. Мені також подобається, що вони оголосили своєю ціллю військові вантажі. Що ж, удачі, хто б вони не були. Нехай скабєєви-соловйови-симоньяни живуть в постійному страху. Українці від них далеко, а НРА - близько. Хто наступний?
День сто вісімдесятий
Сьогодні знову бавовна на Антонівському мосту, кажуть ще й разом з колоною расєйськоі техніки. Мабуть, ЗСУ салюти перед днем Незалежності відпрацьовують. А хочеться вже , щоб такий самий, але в Криму. У Белгороді вибухи чути, а хочеться, щоб було не просто чути, але й відчутно. У Севастополі, кажуть, ППО спрацювало, а хочеться, щоб по штабу якомусь чи складу наші спрацювали. Коротше, хочеться дуже багато, але найбільше - щоб для наших ця ніч була спокійною, на скільки це можливо. Дуже переживаю за всіх цими днями - нехай Бог береже.
День сто вісімдесят перший
Двадцять третє серпня, Загальноєвропейський День пам’яті жертв сталінізму і фашизму. Два режими, від яких Украіна постраждала у двадцятому і продовжує страждати у двадцять першому столітті, адже рашизм - це якась потворна дитина цих двох людиноненависницьких ідеологій. А ще, це День Харкова, який методично винищується рашистами на очах у всієї Європи, поки вона вислуховує безглузді балачки путінських підстилок у ООН, у яких вони звинувачують Україну у нападах на свою ж АЕС. Мабуть, колись хочуть ще один Загальноєвропейський День пам’яті. А ще, це День Прапора України, який майорить сьогодні у всіх державах світу, як символ боротьби з рашизмом. Боротьби за Європейські цінності. А мало б бути навпаки. Тут, в Україні, мали б розгорнутися прапори усіх демократичних країн світу, що об’єдналися у боротьбі з агресором. Проте, це лише мрії. Як виявилося, у свободи кров жовто-блакитного кольору. І коли кров українців зливається з кров’ю свободи, прапор стає червоно-чорним. Маємо шанувати обидва. З Днем прапора, украінці!
День сто вісімдесят другий
Сьогодні ми відзначаємо День Незалежності України. Не святкуємо, як в минулому році, а саме відзначаємо. Під вий сирен, під звуки вибухів, під крики поранених, під останнє зітхання вбитих. Сьогодні рівно пів року, як іде повномасштабна війна проти агресора. Сьогодні ми дуже добре розуміємо, якою кров’ю ми платимо за незалежність. І я зараз не лише про жертви нашого покоління, але й про усіх, хто колись поклав своє життя за вільну й незалежну Україну. Мабуть, вони й подумати не могли, що колись прапор України майорітиме у абсолютній більшості країн світу, що гімн січових стрільців підспівуватимуть від Китаю до США, що оркестр Шотландської королівської гвардії виконуватиме українську музику, що найвизначніші генерали провідних країн світу захоплюватимуться мужністю й майстерністю украінських воїнів. Не лише наше покоління бореться за незалежність України - це довгий, болісний і кривавий шлях. В далекому 1931 році Олександр Олесь написав:
«Коли Україна в нерівній борьбі
Вся сходила кров'ю і слізьми стікала
І дружної помочі ждала собі,
Європа мовчала»
Наше покоління спромоглося зробити так, що Європа більше не мовчить - ми отримали таку необхідну нам допомогу, змусили світ повірити в нас і побачити всю велич нашої нації. Тепер наше покоління повинно, нарешті, погубити гідру, яка постійно зазіхає на нашу волю. Вірю, що наступного року ми знову святкуватимемо нашу незалежність. Сподіваюся, що завжди пам’ятатимемо якою ціною вона нам дісталася.
