Старокостянтинівчанка Олеся Турчак, яка уже 18 років мешкає у Києві, продовжує щодня писати щоденник війни. Своїми думками Олеся ділиться з читачами сайту.
День триста дев’ятий
Сьогодні рашисти знову спробували занурити Україну у блекаут, але п’ятдесят чотири ракети, з запущених шістдесяти дев’яти, були збиті. Плюс збиті шахеди. Але для мене не те стало новиною дня (до обстрілів уже звикли, та й передбачувано було). А от рівень лицемірства бульбашів - то вже мене накрило. Буцімто впала на їхню територію ракета українська. Жах який. Тепер вусата скотина вимагає, щоб украінці провели ретельне розслідування цього «інциденту» і притягли винних до відповідальності. (Господи, вперше важко без матів писати). Білорусія, з території якої в Україну зайшли расєянські війська, з території якої постійно ведуться обстріли, яка постачає рашистам зброю, лікує їхніх недобитих покидьків і тренує на своїй території майбутній вантаж двісті, вимагає, щоб МИ ПОКАРАЛИ СВОЇХ ВІЙСЬКОВИХ. Коротше, ви зрозуміли мої думки, почуття і все, що я б хотіла їм зараз висловити. Цензурно, на жаль, я цього зараз просто не сформулюю. Єдине бажання - щоб їм кожен постріл по Україні бумерангом повернувся.
День триста десятий
Сім дронів зранку і це лише по Києву. Москалі відчайдушно намагаються виконати наказ свого вождя і лишити українців без світла і тепла на Новий Рік. І знову на заваді стають ЗСУ. Завтра останній день 2022. Канун Нового Року. Якщо ми увійдемо в 2023 зі світлом і теплом, це стане ще однією нашою перемогою в цьому непростому році. З таких маленьких перемог складається наша велика боротьба, адже окрім звільнення наших територій, ми сьогодні робимо ще одну важливу справу - руйнуємо міф про впливову расєю, яка може диктувати іншим країнам як їм жити. Фактично, 2022 рік став тим роком, коли цей міф розвінчано. Тепер лишилося розвінчати міф про непереможність расєйськоі армії. Донатимо на ЗСУ і допомагаємо зробити 2023 роком нашої остаточної перемоги.
День триста одинадцятий
Уходить 2022 рік, рік неймовірно важкий для всіх нас, рік, в якому у стрічці майже кожного з’явилися ті, хто вже ніколи не вийде на зв’язок, рік, який багато з нас провели далеко від своїх рідних і близьких, рік, в якому ми багато втратили, але навчилися цінувати те, що маємо. Раніше, коли ми проводжали «важкі» роки, ми бажали забути про них, але цього разу я побажаю усім нам ніколи не забувати цей 2022, передавати пам’ять про нього з покоління в покоління. Ні, не для того, щоб плекати в собі ненависть, але для того, щоб «ніколи знову» стали не лише гаслом. Сьогодні харчі на святковий стіл купувалися під звуки вибухів, а блюда готувалися при світлі свічок. Але я вірю, що наступний рік принесе нам перемогу, а значить він вартий того, щоб з радістю зустріти його, попри відсутність святкового настрою і загрози повторних обстрілів. Моє новорічне бажання - повна і безапеляційна перемога у цій треклятій війні. Всіх українців - з прийдешнім Новим Роком! Всіх расєян - з наступаючими українцями!
День триста дванадцятий
Перша доба нового року почалася повітряною тривогою і нею ж завершується. Десятки шахедів пускають упирі на Київ, та й Україну загалом. Мета - посіяти паніку і примусити піти на перемовини. Ітог - злість і презирство до цих потвор вже зашкалює. Прислухаюся до звуків ППО десь здалеку, завмираю, коли проносяться в небі наші літаки, розумію, що в цю хвилину сотні хлопців і дівчат роблять все, щоб БПЛА орків не досягли своєї мети. Вірю, що ми в надійних руках.
День триста тринадцятий
В тимчасово окупованому Криму рашисти почали видавати інструкції як поводитися під час повітряної тривоги. І як ми двадцять четвертого лютого без інструкцій вижили? Як ті укриття познаходили, здогадалися що і скільки з собою брати? А як ті, що зараз живуть на передку, в тому самому Бахмуті, собі підвали на повноцінні помешкання переробили, і все без інструкцій? Крим, не хвилюйся, ви швидко всього навчитесь і зорієнтуєтесь. Я от сиджу вже, чекаю дванадцятої години - зазвичай вилупки приблизно в цей час шахеди запускають. Цікаво, чи буде у нас сьогодні перша спокійна ніч в новому році?
День триста чотирнадцятий
Слідом за колаборантами, з тимчасово окупованого Мелітополя почали тікати расєянські медики, що колись понаїхали сюди з надією віджати хороші квартири, з усім потрібним, у господарів-українців і зажити собі прекрасним життям. Як одне казало «па дамашнєму». Пацюки вже почали покидати цей корабель. Сподіваюся, їхня «чуйка» не підведе і у Мелітополі скоро замайорять украінські прапори. Ну, а поки ми цього чекаємо, маю надію, що поранені орки, яких звозять до Мелітополя, будуть дохнути тупо від нестачі медпорсоналу.
День триста п’ятнадцятий
Сьомого січня до Успенського храму повернеться українська молитва. Храм, який є перлиною Києво-Печерської Лаври, мав би бути пам’яткою часів Київської Русі. Мав би, якби НКВСники не підірвали його під час другої світової. У мене багато запитань щодо доцільності того підриву, адже та «еліта» фашистів, яку, нібито, мали підірвати у соборі, на момент підриву вже годину як покинула храм. Мало того, було два вибухи. Причому, перший не зруйнував церкву, яка будувалася за спеціальною технологією «на віки», а от другий розніс її на друзки, так, що шматки каміння, фресок і мозаїки рознесло по всьому Печерську. Німецькі офіцери відвідують храм як історичне місце, а радянські руйнують його, так само як зруйнували Хрещатик. У мене все більше питань до тієї війни, зокрема до дій радянських загарбників на території України.
