Старокостянтинівчанка Олеся Турчак, яка уже 18 років мешкає у Києві, продовжує щодня писати щоденник війни. Своїми думками Олеся ділиться з читачами сайту.
День триста двадцять третій
Дмитро Лубинець приніс сьогодні гарну новину - двадцять три украінських воїни, які вважалися загиблими, виявилися живими, щоправда знаходяться в полоні у расєянців. Як би там не було, це є надія. Надія на їхнє повернення додому, адже кожне життя для нас важливе. Щиро сподіваюся, що незабаром вони будуть включені до списків обміну полоненими і зможуть повернутися на батьківщину. Шкода, правда, що за це доведеться віддати якихось орків, але, як сказав їх ботоксний вождь, вони все одно там здохнуть від алкоголізму, тож най буде.
День триста двадцять четвертий
Вичитала сьогодні новину про оркостан. Виявляється, у грудні на тюмені пройшли дуже важливі змагання. По плаванню. В крижаній воді. У військовій формі, в бронежилетах і зі зброєю. Оце я розумію, швидкість введення у навчання своїх чмобіків, чи хто там у них за м’ясо піде, досвіду, отриманого в Україні. От якби ті, що з Херсону тікали, таке навчання заздалегідь проходили, то, може, не виловлювали б їх по всьому Дніпрі синіми і здутими. Най вчаться. Керченську протоку буде не так легко перепливти, як басейн, звичайно, але там можна буде броніки, зброю і форму поскидати. Може якомусь тюменському чемпіону з плавання і повезе.
День триста двадцять п'ятий
День триста двадцять шостий
З кожним днем, кожною хвилиною, кожною секундою цієї війни я все ясніше бачу ту прірву, яка лежить між українцями і бидлостанцями. Сьогодні на очі потрапило відео одного пропагандона з московіі (навіть ім’я не скажу - не цікаві вони мені всі). Демонструючи фото зруйнованого будинку в Дніпрі, він розповідав, як приємно йому бачити це, а також казав, що те, що стало з Маріуполем, буде і з Харковом, і з Дніпром, і з Києвом. Тобто, на його думку всі ці міста, разом з мешканцями, мають просто бути зруйнованими. Я мрію, що, одного дня, нам дадуть таку зброю, що з України у бік московіі полетять ракети і дрони. Але я не можу навіть примусити себе подумати, що ці ракети і дрони мають вражати будинки цивільних. Я хочу, щоб вони руйнували орківські військові частини, аеродроми, казарми, склади боєприпасів, але не будинки, повні дітей, сімей, домашніх тварин. Ні, я не намагаюся шукати «хороших руських». Але я не хочу, щоб ми ставали вбивцями, не хочу, щоб ми опустилися до їхнього рівня. Я хочу великий паркан на кордоні, хочу економічний занепад оркостану, а далі - нехай знищують там один одного хоч до останнього. Але не нашими руками. А я куплю поп-корн і дивитимусь на це в екрані свого телефону з філософським виразом обличчя, бо воздасться кожному за ділами його.
День триста двадцять сьомий
Сьогодні отримала попередження за неприйнятний контент. Це за те, що написала, щоб ботоксна тварь відкинула копита. Мені щодня на очі потрапляють цілі сторінки з закликами знищувати українців, які чудово процвітають і не ображають «чутливі серця» фейсбучних фсбшників. Але ж для того, щоб публікація потрапила в бан, її мав хтось позначити як «неприйнятну». А мене читають лише мої друзі. Цікава історія виходить. Невже потрібно чистити тих, хто сам не видалився з початком війни? Але то таке. Головне, що всі причетні до ракетного удару по Дніпрі вже відомі. І, якщо вони вважають, що уникнуть кари, то вони погано знають українців. Думаю, ми ще й Моссад зможемо здивувати. І ще одне. Льотчики завжди вважалися військовою елітою, адже вони мають бути високоосвіченими, вмілими, хоробрими, здатними на самопожертву у випадку, коли йде вибір, катапультуватися чи відвести літак від жилих кварталів. Але то все про наших льотчиків. А мацковські, які здатні лише здалеку обстрілювати цивільні об’єкти, а коли, раптом, потрапляють в полон, ведуть себе як собакі побиті, заслуговують лише на огиду і зневагу.
День триста двадцять восьмий
На фото, яке ви бачите, зображені квіти й іграшки, які принесли украінці до посольства ерефіі після пожежі у ТРЦ «Зимова вишня», у якій загинуло шістдесят чотири людини, більшість з яких діти. Це був 2018 рік. Четвертий рік війни, коли московити вже анексували Крим, увійшли на територію квазі республік динилири, коли вже були кіборги (річниця пам’яті яких, до речі, була вчора), був Іловайський котел і тисячі понівечених доль українців. Але то були цивільні люди, діти, які прийшли подивитися фільм і померли страшною смертю. Украінці виявилися вищими за ненависть. Біль десятків сімей сприймався як власний. Сьогодні на расєє заарештували чотирьох (!) людей, що принесли до пам’ятника Лесі Українки квіти й іграшки, щоб висловити співчуття з приводу загиблих від рашистського обстрілу у Дніпрі. Вдумайтеся: заарештували за висловлення співчуття сім’ям загиблих. Що це за країна? Вони хоч самі розуміють що живуть в якомусь сюрі?
День триста двадцять дев’ятий
Ранок почався з приголомшуючої новини про авіатрощу у Броварах. Жахлива трагедія, у якій постраждали десятки людей, у тому числі й діти. Найщиріші співчуття сім’ям загиблих. Сил оговтатися тим, хто постраждав. Я навіть уявити не можу, яких зусиль вартуватиме психологам і батькам подолати психологічну травму діток, яка асоціюватиметься, насамперед, з дитячим садочком. Найсвітліша пам’ять загиблим очільникам МВС України, які весь цей час гідно тримали свій фронт. В умовах війни така трагедія є ще відчутнішою. Співчуття родинам загиблих пілотів, які виконали свій останній політ. Сподіваюся, незабаром ми дізнаємося про причини цієї жахливої катастрофи, хоча основна причина нам відома: якби не було війни, цього всього не відбулося б.
