Старокостянтинівчанка Олеся Турчак, яка уже 18 років мешкає у Києві, продовжує щодня писати щоденник війни. Своїми думками Олеся ділиться з читачами сайту.
День триста тридцятий
Угорщина й Іран заявили, що не визнають анексію украінських територій кацапстаном. Сербія заявила, що передасть Україні гуманітарну допомогу для відновлення енергетичної структури. Більшість європейських краін, а також США, Канада і Японія говорять про потужні пакети військової допомоги Україні. У відповідь, на мацквє на дахах будівель почали встановлювати протиракетні комплекси. Чомусь згадалася фраза відомого лігосмішного персонажу: «Чо ти псіхуєш?»
День триста тридцять перший
Довгоочікуваний «Рамштайн» став ще однією серією з телесеріалу «а давайте не давати танки Україні». Я просто хочу, щоб ті, хто блокують рішення, приїхали, скажімо, в Київ (навіть не в Бахмут, така я добра). В Київ, зі всією своєю сім‘єю. Зранку пішли на роботу, дитина вдома, тому що навчання онлайн - нема укриттів. А потім нехай почують тривогу, а потім звуки вибухів десь в місті. А потім нехай раз за разом намагаються додзвонитися своїй дитині, бо немає світла, немає зв’язку, і ти не знаєш де саме був вибух. І чи дитина, без зв’язку, знала, що є повітряна тривога. І де вона була в цей час. І чому, трясця, той зв’язок ніяк не з’являється. Просто один день з нашого щоденного життя. А потім розповідає про те, що надання танків не на часі. Коли ти живеш в умовах війни одинадцять місяців, то єдине, що тобі здається не доречним, це атомна бомба. А все інше - на часі, і скоріше, і чому так довго. Але ж десь там, в Німеччині, діти зараз спокійно лягають спати, правда ж?
День триста тридцять другий
Головний алкаш ерефіі, дімка мєдвєдєв, назвав загарбницьку війну проти України «новою вітчизняною». Більшого плювка в обличчя моїх дідів я собі й уявити не можу. Я б ще погодилася, якби він назвав її просто «ерефсько вітчизняною». Тоді все зрозуміло: яка вітчизна, такі й вітчизняні війни. Але паплюжити пам’ять тих, хто поклав своє життя, щоб звільнити світ від нацистів, це просто верх цинізму. Одна проблема була тоді: не добили нацизм, бо, щоб я його добити, потрібно було проти самих себе воювати. От УПА тоді все розуміли і робили все, що могли. Шкода, що не всіх добили, а яким чудовим міг би вже досі бути світ.
День триста тридцять третій
Сто чотири роки, уявляєте. Незалежна соборна Україна мала б сьогодні відзначати сто четверту річницю, якби не «ті самі гості в ту саму хату». У 1919 році, коли украінці, здавалося б, втілили у життя свою мрію і проголосили утворення єдиної держави, прийшли більшовики і принесли на наші землі репресії, голод, розстріли, катування і знищення провідної інтелігенції. Символічно, що саме 22 січня, в день соборності України, загинули перші з небесної сотні. Знову розстріляні, замордовані й закатовані. Перша кров, що пролилася на восьмирічному шляху боротьби за справжню незалежність і соборність. Сьогодні ім’я небесній сотні - легіони. Від початку війни я змушую себе не думати про те, якою ціною виборюється наша соборність. Але після війни я обов’язково піду туди, де, на Майдані, стоять прапорці з іменами тих, хто поклав своє життя у цій війні. Прийду і буду довго плакати. Плакати і дякувати за незалежну соборну Україну.
День триста тридцять четвертий
Приблизно через п’ять годин буде рівно одинадцять місяців повномасштабної війни з мацковським загарбником. Сьогодні, читаючи новини щодо військової допомоги від різних країн-партнерів, чомусь згадала розповідь одного з наших дипломатів на початку цієї війни. Тоді він розповів, що вперше у своїй кар’єрі плакав, покинувши зал переговорів, адже тоді відповіддю було «а для чого давати вам зброю, якщо ви максимум протримаєтеся пару тижнів?». Як кардинально змінилася думка світу про Україну, якою несподіванкою для європейців стала міць і відвага наших воїнів. Сьогодні читала інтерв’ю одного з привидів Києва. Вони спали по 2-3 години, вони виходили у бій один до шести, вони не встигали поїсти і трималися на одному адреналіні, але вони втримали наше небо. І я пам’ятаю, як ми чули звуки вибухів, як проносилися у небі літаки, але ми жодної секунди не припиняли вірити, що Київ не впаде. Так само віримо ми у ЗСУ і зараз. Кажуть, що наступні 3-4 місяці будут вирішальними. Можливо і так - я нічого не тямлю в тактиці й стратегії. Проте, для мене вже давно все вирішено - ми переможемо. Так вирішили ЗСУ у перші хвилини війни. А значить так тому й бути.
День триста тридцять п‘ятий
Кажуть, від сьогодні, в моду знову входить леопардовий принт. Довгоочікуване рішення про передачу леопардів прийнято - перейдено ще один рубіж під назвою «ну це вже точно ніколи не дамо, геть і не просіть». Я, мабуть, з леопардовими лосинами почекаю. Сподіваюся, скоро піжами в принт з літачками в моду ввійдуть. Гарненькими такими, F-16 називаються.
День триста тридцять шостий
П’ята тривога за сьогодні. Над Києвом знову шахеди. Недобиті мстяться єдиним доступним способом - обстрілюючи великі міста - за надання сучасної зброї. Сьогодні Європейський суд із прав людини визнав, що московія окупувала частину Донбасу з 2014 року, отже правова база для подальших судових засідань створена. Колись кожен, хто сьогодні запускає ці драндулети, буде знайдений і притягнутий до відповідальності. Чекатиму на це з нетерпінням.
