Старокостянтинівчанка Олеся Турчак, яка уже 18 років мешкає у Києві, продовжує щодня писати щоденник війни. Своїми думками Олеся ділиться з читачами сайту.
День триста сорок четвертий
Мені все більше подобається новообраний президент Чехії. Його ставлення до рабсійськоі агресії, його заклики надати Україні всі види зброї, окрім ядерної, його слова, що Украіна повинна стати членом НАТО одразу після закінчення війни. Здається, у нас з’явився ще один надійний союзник. Побільше би таких з’являлося.
День триста сорок п’ятий
Ще одна гарна новина для України. США вперше включили далекобійні ракети у пакет допомоги. Дуже чекаю, коли ці ракети полетять в Крим, щоб ті, хто дуже «душевно» там жили останні вісім років, не знали в яку сторону тікати звідти. Донбас і Крим мають бути звільнені від московитів, а останні видворені звідти назавжди. Чекаю на бавовну у військових частинах Севастополя. Звідки все почалося, там все і закінчиться.
День триста сорок шостий
Сто шістдесят один захисник України повернулися сьогодні з расєянського полону. Радію щоразу, коли наші хлопці й дівчата повертаються на Батьківщину. Попереду ще довга фізична і психологічна реабілітація, проте вони вже вдома. Мрію, що всі украінці, які були захоплені орками, незабаром будуть звільнені.
День триста сорок сьомий
В той час, як деякі українці дискутують у фейсбуці на рахунок толерантного ставлення до расєянськоі культури, мовляв, ну а до чого тут Пушкін і Достоєвський, орки на Луганщині спалюють украінську літературу. Я не розумію людей, які з піною у рота доводять необхідність залишити пам’ятники Єкатерині, Суворву, Леніну, тощо на вулицях украінських міст. Так, це наша історія, але то є історія кривавих репресій. Сьогоднішня війна також наша історія, то може поставимо пам’ятники мацковським загарбникам у містах, де вони вчиняли найкривавіші злочини? Кацапи винищують все, що стосується української культури, тож, як на мене, толерантності до їхньої, так званої, культури бути не повинно.
День триста сорок восьмий
Сьогодні земля здригається по всьому світу. Тисячі загиблих і постраждалих. Тисячі зруйнованих осель і людських доль. Тисячі людей залишилися без всього - без одежі, без улюблених речей, які купували собі, без фотографій, які є такими важливими для наших спогадів. Сьогодні здригається земля. А в Україні десятки тисяч людей з такими ж розтрощеними долями, але це лихо приніс їм не природний катаклізм або стихійне лихо, а просто кінчений сусід, який не здатен будувати, а лише віднімати те, що створили інші. Я від щирого серця співчуваю всім постраждалим від сьогоднішнього лиха. Але ви лише уявіть: ми живемо в катаклізмі вже майже рік.
День триста сорок дев’ятий
Сьогодні знову обстріляли центр Харкова. В моїй пам’яті він закарбований як найбільша в Україні центральна площа, де завжди багато людей, жвавий, з величезною кількістю крамниць і кафе. А навколо центру багато навчальних закладів - куди не підеш, обов’язково натрапиш на навчальні корпуси. А біля них - компанії студентів, що сміються і кудись біжать, мабуть, поспішаючи на пари. В центрі Харкова ми колись сиділи в кальянній після чергової конференції з психології - проводили власний сеанс з релаксації й взаємопідтримки. Я не можу уявити, який зараз центр Харкова, і мені, не мешканці, а лише випадковій відвідувачці, невимовно болить кожне влучання, кожне руйнування цього величного міста. Я навіть не уявляю, що відчувають Харків’яни, і як моторошно буде повертатися до міста тим, хто виїхав з нього ще на початку війни. Проте, я вірю, що Харків буде відбудовано і він стане ще гарнішим, так само як і всі зруйновані украінські міста. Дуже хочу в це вірити.
День триста п’ятдесятий
«Ми маємо свободу. Дайте нам крила, щоб захистити її». Для мене це слова дня. Можу собі уявити, з якою надією наші військові льотчики чекають на постачання сучасних літаків. З перших хвилин війни і до стьогодні вони демонструють просто дивовижні результати, подекуди на межі з неможливим. Дуже багато наших героів поклали життя заради того, щоб ця боротьба продовжувалася і, зрештою, завершилася перемогою. Мені здається, що вони вже багаторазово довели свою спроможність швидко навчатися, нестандартно мислити, миттєво реагувати у стресових ситуаціях. Ніхто так не заслуговує на підтримку західних партнерів, як наша авіація. Це вам не з задрюпінська підняти літаки і випустити ракети по цивільних об’єктах, як роблять «аси» пєдєрациі. Чекаю на крила для наших сміливих, вірю, що це скоро станеться.
