Старокостянтинівчанка Олеся Турчак, яка уже 18 років мешкає у Києві, продовжує щодня писати щоденник війни. Своїми думками Олеся ділиться з читачами сайту.
День триста п’ятдесят перший
«Доведіть їх до точки, коли вони не зможуть вибратися, і вони помруть, перш ніж зможуть врятуватися.» (Сунь-Цзи, Мистецтво війни). Спостерігаючи за тим цирком, який влаштовують путлєрівські дипломати (прости Господи) на всіх рівнях, я все більше переконуюся, що ми таки наближаємось до тієї точки, коли вони вже не зможуть вибратися. І найголовніше, що вони також це чудово розуміють. Ну, чого варта спроба притягнути «голуба миру» Роджера Вотерса. (Скільки ж рок-кумирів рухнули у прірву за цей час.) Тобто єдине, що вони змогли притягнути до Радбезу ООН, - це не фахівець, не генерал, не військовий експерт, а підстаркуватий рок-музикант. Потужна підтримка вторгнення, нічого не скажеш. У США трампісти відпрацьовують кремлівські хабарі - зареєстрували «Резолюцію про втому від України». Мені здається, що після «правління» Трампа на столі кожної американської родини лежить «резолюція про втому від недалекого самозакоханого ідіота», яким себе показував Трамп всі чотири роки при владі. Така собі підтримка, маю сказати. Проте, за всіма ознаками, московити розуміють, що на полі бою у них без шансів. Сподіваюся, скоро зрозуміють, що й дипломати у них «ну такоє».
День триста п’ятдесят другий
Десять годин і сорок хвилин у загальному тривала сьогодні тривога у Києві. Більше, ніж звичайний робочий день. Десять годин сорок хвилин, які, потенційно, ворог хотів використати для знищення мешканців міста. Десять годин сорок хвилин, коли ти молишся на тих, хто захищає небо, і нічого не хочеш так, як забрати їхню втому, аби вони трималися. Уявіть, вісім робочих годин за офісним столом, і ми почуваємося втомленими. А це десять годин і сорок хвилин, коли ти розумієш, що твоя помилка вимірюється у людських життях. В черговий раз дякуємо нашим захисникам, в черговий раз проклинаємо своїх ворогів.
День триста п’ятдесят третій
Сьогодні в Турції з під завалів врятували двомісячне немовля, яке пробуло там сто двадцять вісім годин. А мені згадалися завали українських будинків, з яких рашисти забороняли рятувати людей. І місцеві розповідали, як ще довго вони чули крики з під уламків. Колись наші рятувальники зможуть розповісти, як знаходили там цілі сім’ї, які лежали або сиділи міцно обійнявшись. Важко усвідомити, якими жахливими були їхні останні години життя і як довго ті муки тривали. Ненавиджу, не пробачу.
День триста п’ятдесят четвертий
Один Нью-Йоркський художній коледж вирішив відновити виставку про архітектурну школу расєйськоі педераціі, яка була скасована через повномасштабне вторгнення останньої в Україну. Що ж, війна війною, а мистецтво вічне. А без мацковськоі архітектури коледж у Сполучених Штатах просто нікуди. Ми ж все розуміємо і погоджуємося. Пропоную лише коледжу включити нові експонати до виставки. Наприклад ноу-хау московитів у Маріуполі. Тако повісити фотографії до і поруч - після. І підписати: «найкращі витвори архітектурної школи рифи». Туди ж можна будинок з Дніпра - один з останніх найгучніших шедеврів. Можем надіслати фото Бахмуту. Відкривайте виставку, тільки «переосмислення», про яке ви заявляли, відбудеться лише за умови наявності експонатів з України. І вчіть своїх студентів тому, що мацковська «архітектурна» школа щодня з екранів своїх зомбоящиків розповідає, як перетворить американські будівлі на Маріуполь, включно з художнім коледжем у Нью-Йорку. Приємного перегляду виставки.
День триста п’ятдесят п’ятий
Читаю сьогодні статистику опитування українців. 95% виступають за продовження військового опору навіть якщо московія продовжить бомбардувати міста. 91% підтримує продовження військового опору навіть якщо московія підірве атомну бомбу на Чорним морем. 89% підтримує продовження військового опору навіть якщо московити застосують тактичну ядерну зброю на полі бою або проти українського міста. Бидлостан не розуміє що таке воля для українця. Ми дуже терплячий і мирний народ, але, коли терпець увірвався, то буде знищено все, що стане на нашому шляху. Думаю, до деяких чмобіків це вже дійшло. Шкода, що вони цією мудрістю з іншими поділитися не можуть.
День триста п’ятдесят шостий
Ужгородський «Минай» влаштував сьогодні в Турції міні-виставу, щоб МОК, нарешті, зрозумів, що чекатиме на олімпійські ігри за умови, що расєянців й білорусів буде допущено до змагань. Тільки це буде у набагато більших масштабах. І відгребатимуть вони і від спортсменів, і від глядачів, і, підозрюю, десь втемну, від організаторів. Білі прапори не допоможуть, не допоможе навіть якщо їм в руки дадуть прапори інших країн. Це бидло ми бачимо і відчуваємо на відстані в сто метрів без можливих похибок. То, може, варто ще раз подумати над участю цих вбивць? Навіщо перетворювати Олімпійські Ігри на гру «знайди і наваляй москаляці»?
День триста п’ятдесят сьомий
В перші дні війни над Києвом йшли повітряні бої з аналоговнєтними новітніми літаками педераціі, які мали на меті добитися переваги в небі й підтримати наступ орківських військ, ну і, по можливості, висадити десант десь поближче до банкової. Коли це не вдалося, на Київ полетіли ракети. Спочатку круті, ті що покидають атмосферу при польоті, потім попростіше, подешевше, ті, що ще наші прадіди на заводах в три зміни клепали. Потім в повітрі задринчали мопеди, тобто шахеди. Шуму багато, час повітряної тривоги в рази подовжився; слава Богу, ППО навчилися збивати ці драндулети стовідсотково. Сьогодні на Києвом з’явилися повітряні кулі. Що наступне? Дерижаблі? Я ото думаю, сховайте хтось від московитів креслення орнітоптера Леонардо да Вінчі. Звичайно, з військової точки зору, воно їм не допоможе, але ж будуть літати тут і гадити - на це багато розуму не потрібно.
