Старокостянтинівчанка Олеся Турчак, яка уже 18 років мешкає у Києві, продовжує щодня писати щоденник війни. Своїми думками Олеся ділиться з читачами сайту.
День триста шістдесят п’ятий
Гортаю стрічку і бачу дописи всіх вас. Кожен згадує двадцять третє лютого минулого року, день, коли закінчилося життя «до». Прийшло розуміння, що для нас Новий Рік зараз 24 лютого. Річниця спротиву. Минулого року в цей час я ще готувалася до уроків, бо мала зустрітися вдень з подругою в кав’ярні нашої школи, тож хотіла звільнити собі час на теревені. Кав’ярня так більше і не відкрилася, а на каву ми зустрілися аж через пів року. Зовсім іншими, з іншими думками і розмовами, з іншим світоглядом і іншою мовою спілкування. Двадцять третього лютого мої батьки потрапили до лікарні з ковідом. І я раділа цьому, бо в лікарні було бомбосховище, а ще, вони не були самі в перші, найстрашніші, дні війни. Двадцять четвертого лютого всіх (окрім них) з ковідом виписали з лікарні, тому що кисневі балони і вибухи не дуже вдале поєднання. Через кілька тижнів пандемія, маски і будь-які обмеження стануть чимось далеким і неважливим. Перша краіна, яка перемогла короновірус. Виявилося, війна теж може бути вакциною. За рік змінилося все. Відновилися зв’язки зі старими друзями, тими, хто справжній, з тими, з ким на одній хвилі. Порвалися зв’язки з тими, для кого власна шкіра виявилася важливішою за долю країни (не засуджую, особистий вибір кожного, але нам не по дорозі). З’явилися зв’язки з тими, хто, ніби, просто знайомий, деколи і лише по переписці, але, коли потрібна була допомога для хлопців, я знала, що можу на них покластися, і вони знаходили все. Хтось в стрічці вже не з’являється і не з’явиться. Це болить. Через три з половиною години рівно рік героїчного спротиву українського народу. Триста шістдесят п’ята доба трьоденного захоплення України. І за всі ці дні ані секунди зневіри, ані миті, коли б я сумнівалася у нашій перемозі. Хочу лише одного: щоб другої річниці спротиву вже не було, а була конкретна дата Перемоги.
День триста шістдесят шостий
На другому році війни риторика навіть наких путінофілів, як Орбан, починає змінюватися. Сьогодні воно заявило, що кацапстан не може перемогти (та ладна, а що ж ти тоді мололо весь попередній рік?). Однак, йому явно видали нову методичку, швидесенько надруковану після останньої промови ботоксного. В унісон з расєянськими пропагандонами, Орбан почав розповідати, що ядерну державу не можна заганяти у кут, тож терміново потрібно сідати за переговори. Та ладна, вони в тому куті вже не перший місяць сидять, і нічого, як бачимо, не сталося. Бо краще щось там гавкати з кута, аніж викликати на себе весь натівський потенціал конвенційноі зброї (там до ядерної навіть не доведеться звертатися). А на рахунок переговорів, то сядем, вже скоро, лише м’ясо на території нашої країни перемелемо.
День триста шістдесят сьомий
Всього за двадцять вісім годин птахам Мадяра украінці задонатили тридцять мільйонів гривень на закупівлю дронів і тепловізорів. Литовці зібрали чотирнадцять мільйонів євро для закупівлі радарів для України. Перші леопарди вже на території України. Різні країни одна за одною оголошують про готовність тренувати украінських пілотів на F16 (тобто, наступні кроки щодо постачання озброєнь цілком передбачувані). Ну а плєшивий, реально, все ще робить ставку на те, що світ втомиться від цієї війни і припинить підтримку України. Так світ вже втомився від війни, тому зброя надається все у більших кількостях, а донати ллються рікою. Цікаво, у цій війні було хоч щось, хоч мізерне, у чому кривавий карлик не прорахувався?
День триста шістдесят восьмий
Мій день сьогодні зробили білоруські партизани, які підірвали расєянський літак-розвідник. До речі, у орків таких всього лише дев’ять штук, було. Ця бандура використовувалася орками для наведення на цілі й управління винищувачами, що тероризують Україну. Вдвічі приємніше те, що підрив стався в Мачулищах, які вже в печінках сидять своїми постійними злетами-посадками, через які по всій території України оголошують тривоги. Сподіваюся, настане день, коли московити не знатимуть спокою ніде, ні за кордоном, ні на своїх болотах.
День триста шістдесят дев’ятий
П’ять годин повітряної тривоги за минулу ніч. Одинадцять дронів з чотирнадцяти було збито, але три, на жаль, досягли своїх цілей у Хмельницькому. В наслідок атаки загинуло двоє працівників ДСНС, яким було лише 21 і 31 рік. Хлопці просто виконували свою роботу, коли в те саме місце стався повторний приліт. Я не знаю, скільки ще смертей має статися, щоб світові лідери погодилися з тим, що для закриття неба Україні потрібні й сучасні літаки. 603700 квадратних кілометрів надто важко закрити одними протиракетними комплексами, хіба що звезти всі, що знаходяться у Європі, на територію України. Нехай би поскоріше було прийнято необхідні рішення.
День триста сімдесятий
Пам’ятаєте, як починалася ця зима? Як ми готувалися до апокаліпсису без світла, води і тепла? Як навіжені сусіди намагалися знищити життєво необхідну інфраструктуру і «занурити Україну в середньовіччя»? Як ми відраховували по дню і казали: «лишилося на один день менше»? Кажуть, що сьогодні-завтра нас може очікувати новий ракетний удар. Шахеди, за схемою, запускають весь день, на чергування в Чорному морі вийшли ракетоносії, а літаки з ракетами на території расєі знаходяться напоготові. Що ж, значить наші янголи-охоронці знову змушені будуть вести черговий бій і, впевнена, що до тих шестиста п’ятдесяти ракет, що були збиті з вересня, додадуться ще кілька або кільканадцять. Але, головне, що ми пережили цю зиму, що військові, енергетики і ДСНСники утримали нашу країну на своїх плечах. І, як би зараз не біснувалися орки, цей бій вони вже програли.
День триста сімдесят перший
Перший день весни. Минулого року весни у мене не було. Я не помічала сонечка і тепла, не чула весняного співу пташок, не бачила цвітіння абрикоси за вікном. Відлік часу у минулому році зупинився на двадцять четвертому дні лютого. Прислухаюся до своїх відчуттів зараз, і розумію, що вони інші. Зараз є якесь напруження, але то очікування чогось дуже важливого, значущого, неминучого. Кажуть, сьогодні Гурзуф, Ялта і Бахчисарай здригалися від звуків «переходу на надзвук» (нова назва вибухів, видно, «хлопкі» їх вже не влаштовують). Так ось, дуже хочеться, щоб ці звуки чулися в Криму всю весну, і щоб русня, яка, мов пошесть, заполонила український півострів, тікала звідти, вдивляючись у те, як палає кримський міст у дзеркалах заднього виду.
