Старокостянтинівчанка Олеся Турчак, яка уже 18 років мешкає у Києві, продовжує щодня писати щоденник війни. Своїми думками Олеся ділиться з читачами сайту.
День чотириста двадцять перший
Давненько не було чути сирен у Києві, а зараз виють, як навіжені. Русня вирішила повернутися до свого терору. Мабуть, спокійно жити візит Столтенберга в Київ не дає. А ще й Рамштайн черговий завтра - терміново потрібно якусь капость зробити. До речі, про капості. А ви знали, що саме двадцяте квітня - це дата започаткування оцих наших всіх теперішніх сварок щодо мови спілкування, щодо вживання кацапської мови в Україні, щодо «расєйськомовних українців», тощо? Саме 20 квітня 1938 року радянським окупаційним режимом було прийнято постанову про обов’язкове вивчення расєйськоі мови у всіх украінських школах. Розпочався процес русифікації, навіювання міфу щодо меншовартості україномовних і щодо існування української мови виключно як мови села. Тож ті, хто зараз каже «я карєнной кієвлянін і всєгда гаваріл на рускам», я вас вітаю з вашим святом. Ну а ті сирени, що зараз виють за вашими вікнами, - то прямий наслідок того, що колись ваші предки пішли на поводу у ворога і прийняли кацапську мову за рідну. Тож, можливо, варто зробити висновки?
День чотириста двадцять другий
Майже тридцять два роки знадобилося нашим можновладцям, щоб прийняти закон про отримання українського громадянства, для чого тепер потрібно буде здавати іспити на знання української мови, історії і Конституції. А все могло б бути зовсім іншим, якби цей закон було прийнято у далекому дев’яносто першому. Не обиралися б до уряду прорасєйські політики і партії, головним електоратом яких були расєйськамовні. Вже б щонайменше два-три покоління українців вільно спілкувалися українською, тому що знали б, що без мови у них немає майбутнього в Україні. Прорасєйські уряди не торгували б українськими інтересами, тому що вони б просто не могли існувати (згадаємо мову Азірова). У кожній бодай найменш важливій установі не сиділи б фсбшники - вони б просто не могли, що називається, змішуватися з натовпом. Чи сталося б тоді вторгнення? Мабуть, так. Бидлороси все одно б спробували захопити Україну. Але наскільки б легшою була боротьба без внутрішніх ворогів і чвар.
День чотириста двадцать третій
Президент Бразилії, той, що розповідав, що ми маємо поступитися Кримом, а США має припинити підтримувати Україну, заявив, що не намагається нікому підігрувати, але прагне знайти третю альтернативу, яка б дозволила зупинити війну. Ну, дві ми вже маємо: расєя забирає всіх своїх орків з території України й звільняє окуповані території, або відбувається те саме звільнення всіх територій, але орки ідуть додому в рефрежираторах. Яка може бути третя? Ну, нехай запропонує бидлостану повернути всі землі, що колись належали Україні: Кубань, Ростов, Воронеж тощо. Воно нам, звичайно, не треба, але це єдина додаткова альтернатива, яку ми ще можемо розглянути.
День чотириста двадцять четвертий
Спостерігаю, як в бєлгородській народній республіці вже третю добу з двома бомбами носяться. Анекдотична ситуація, чесно кажучи. Мало того, що бомби тупо впали з літака. Мало того, що вони, по-суті, не спрацювали, хоча мали б, оскільки були на бойвому зведенні. Так бидлостанці дві доби не помічали, що бомб було дві, а не одна. От як? Ладно ті, хто по тій вулиці ходили-їздили, прогавили. А що з тими, хто на тому літаку на аеродром повернувся? Не знали скільки бомб було під крилом? Якось там все дуже печально. І маю надію, що такі подарунки у вигляді сходження боєприпасів траплятимуться все частіше і не лише на території бнр.
День чотириста двадцять п’ятий
Один безпілотник майже долетів до мацкви. У тимчасово окупованому Севастополі «хоробрий» расєйський флот пів ночі бився з надводними безпілотниками. На Луганщині безпілотники влупили по нафтобазі й по базі піхоти (сподіваюся мінуснули пару сотень орків). Якось аж невдобно перед Іраном з їхніми драндулетами.
День чотириста двадцять шостий
Південноафриканська Республіка вирішила вийти з під юрисдикції Міжнародного Кримінального Суду, щоб не заарештовувати плєшивого, якщо воно вирішить приіхати до них на саміт. Дивуюся, як війна в Україні стала лакмусовим папірцем для всіх уродів світу. Повилазили навіть ті, кому вдавалося протягом багатьох років замилювати очі й прикидатися демократичними країнами. Сподіваюся, такі їхні рішення стануть початком занепаду для цих політиків.
День чотириста двадцять сьомий
Тридцять сьомі роковини з дня трагедії на Чорнобильській АЕС. Наймасштабніша ядерна катастрофа в історії людства, яка вплинула не лише на Україну, але й на більшість європейських країн. Тридцять шість років світ казав «ніколи знову», але минулого року знайшлася купка недолугих, які вирішили захопити Чорнобильську АЕС, знову наражаючи світ на небезпеку. Подібна ж групка недолугих зараз утримують Запорізьку АЕС, перетворюючи її на склад боєприпасів, обстрілюючи територію станції і знову наражаючи світ на небезпеку. А світ спостерігає і нічого не може зробити з цими ідіотами, так само як і з їхнім ботоксним ватажком. Сподіваюся, цього разу нічого жахливого не станеться. Хоча, там, де рюзьке свинориле з’явилося, чекай на біду.
