Старокостянтинівчанка Олеся Турчак, яка уже 18 років мешкає у Києві, продовжує щодня писати щоденник війни. Своїми думками Олеся ділиться з читачами сайту.
День чотириста тридцять п’ятий
Четверту добу поспіль ці уроди намагаються атакувати Київ то ракетами, то безпілотниками. Якщо раніше було лише вночі, зараз вже і вдень, і по кілька разів на добу. ППО - боги, не втомлююсь про це говорити. Роблять максимально від них залежне, щоб люди не постраждали. А ось щодо людей у мене починають виникати запитання. Я розумію, що ми вже давно не бігаємо в укриття (хіба що при масованих атаках ракетами і то, якщо укриття десь поруч). Але, хоча б з відкритих місць можна піти, щоб уламками не повбивало? Ні, голови попіднімали, телефони до рук і знімають. Вже зовсім нелякані стали.
День чотириста тридцять шостий
Подейкують, у тимчасово окупованому Криму орки почали наготовляти запаси їжі й води. Кажуть, бояться ізоляції півострова. Згадалося як їхні вилупки без розпізнавальних знаків блокували наші військові частини в Криму у 2014. Як кримські татари попри небезпеку приносили нашим військовим їжу і воду, як передавали це все через забори, щоб хлопці мали що поїсти. Тоді на расєє прям масовий оргазм був: Крим віджали. Ось тільки нюанс був: розуміли, що беруть не своє, тому й писки свої за масками ховали, і шеврони свої зрізали, і іхтамнєтами прикривалися. Що ж, час пожинати плоди своїх дій. Здається лише, що тут запаси харчів і води сильно не допоможуть. Тут би човнами і плотами запасалися - воно б, може, і допомогло трохи.
День чотириста тридцять сьомий
Сьогодні ще сорок п’ять українських військовополонених повернулися додому. Один з них пробув у полоні близько двох з половиною років - потрапив до пазурів рашистів ще до повномасштабного вторгнення. На обмін з числа орків пішло три пілоти. Мабуть, кадровий голод вже дає про себе знати, якщо вони погоджуються на такі обміни. Маю надію, що ті пілоти вже не здатні літати. Ну, а якщо здатні, та ще й погодяться ще раз сунутися в Україну, перетворяться з обмінного фонду на удобрення для ґрунту.
День чотириста тридцять восьмий
Десь над будинком пролітає шахед і по ньому працює ППО. Ця суміш звуків драндулета, вибухів і пострілів геть совсім не сприяє спокійному сну. Початок робочого тижня такий собі, чесно кажучи.
День чотириста тридцять дев’ятий
Восьме травня - День Перемоги в Європі. В принципі, датою цілком могло бути сьоме, день, коли в Реймсі було підписано Акт військової здачі. Проте, як в тому анекдоті, коли кілька разів «на біс» ховали, Сталін наполіг на повторному підписанні восьмого травня. Зараз досі є «розумники», які розповідають про те, що «наша війна» розпочалася 22 червня сорок першого року і закінчилася дев’ятого травня сорок п’ятого. Проте, давайте подивимось правді у вічі: «ваша війна» розпочалася першого вересня тридцять дев’ятого, лише грали совєти тоді не у тій команді. І робити вигляд, що не було окупації радянськими військами Польщі, Бессарабії, Північної Буковини - це продовжувати виправдовувати загарбницьку політику кривавого комуністичного режиму. Саме так діють зараз бидлостанці - якщо напали не на них, то це не війна, а СВО, бо расєя ніколи ні на кого не нападала. Вона просто викреслила 2 роки історії, коли воювала на боці Гітлерівськоі Німеччини, і надумала собі «свою» вітчизняну війну. Тож давайте будемо чесними: ми були частиною держави, винної у розв’язанні кривавої другої світової. І так, ми маємо виправдання: ми були захоплені, так само як Польща, Бессарабія, тощо. І ми мали УПА, які чинили опір, а не «стрєлялі дєдам в спіну» (дивлячись на орків зараз, я б і у спину, і в потилицю, і куди завгодно б стріляла). Ми не мали вибору тоді. Але ми маємо вибір зараз: припинити носитися з надуманими сакральними датами і почати визнавати свою історію такою, як вона є.
День чотириста сороковий
Оскільки Бахмут до дев’ятого травня орки так і не взяли, вони не могли не спробувати повбивати людей у Києві. П’ятнадцять ракет по столиці. Цього разу «пощастило» чути як ракета пролітає безпосередньо над будинком. Це вдруге, коли я чула її свист. Вперше це було двадцять шостого лютого минулого року. Я поверталася з укриття, в якому ми з дочкою і кішкою ночували. За пару секунд після того, як вона просвистіла над моєю головою, я почула вибух - було перше потрапляння в житловий будинок на Лобановського. Сьогодні після свисту теж були вибухи, але то вже було наше ППО, яке знову спрацювало на сто відсотків. Зараз все по іншому. І небо захищене краще. І ми вже не бігаємо в укриття. По суті, дочка навіть не прокинулася. Лише я перебралася до неї в ліжко. Вдвох спокійніше, коли навколо щось вибухає. Проте, впевнена, що ми все переживемо. Головне, щоб і через двадцять і через п’ятдесят, і через сто років парад на червоній площі був такий, як сьогодні, - з одним танком і не довше чотирьох хвилин.
День чотириста сорок перший
Не так страшні расєйські воші, як украінські гниди. Богуслаєв, який до цього намагався переконувати суспільство у своїй невинності, попросився на обмін на расєю. Гнида, яка десятиліттями працювала на ворога, постачала їм техніку, а також перешкоджала передачі гелікоптерів українським військовим у перші, найскладніші дні війни, раптом згадала, що воно і старе, і інвалід першої групи. Пакостити державі, яка вигодовувала роками, сил і здоров’я вистачало. По-хорошому, хотілося б для цієї потвори довічного, щоб здихав довго і в муках, а ще, щоб знав, що там, за стінами, знаходиться квітуча Україна, яка пережила і переживе ще не одну таку гниду. Проте, холодним розумом розумію, що расєя за таку шваль може віддати значну кількість наших захисників. Медведчук, попи мацковські, орки-льотчики (які ніколи нічого не знали, куди що скидають), ну і отакі моральні уроди як Богуслаєв, для плєшивого значать набагато більше, ніж сотні чмобіків. А значить треба міняти. Одне радує: воно буде доживати своє життя на болотах і знати, що там, куди йому закрита дорога, знаходиться квітуча Україна, яка переживе і його, і всіх інших гнид.
