Старокостянтинівчанка Олеся Турчак, яка уже 18 років мешкає у Києві, продовжує щодня писати щоденник війни. Своїми думками Олеся ділиться з читачами сайту.
День чотириста дев’яносто восьмий
Сьогодні болить Львів. Наразі відомо про сімох загиблих, проте рятувальна операція ще триває, тож кількість жертв може ще зрости. Били знову по житлових кварталах. Зруйновано історичну будівлю, яка пережила другу світову війну, але рашизму не пережила. Від світу не чути вже навіть стурбованості. Як легко всі звикли до смертей українців.
День чотириста дев’яносто дев’ятий
Що вже тільки не летіло на голови наших захисників. І фосфорні бомби, і хімічні гранати, і касетні снаряди. Сьогодні, нарешті, Америка вирішила передати касетні боєприпаси Україні. Вже чекаю істерики небензі в ООН, а ще більше - істерик орків, коли ці снаряди почнуть розриватися над їхніми головами. Ловіть черговий бумеранг. Інші ще попереду.
День п’ятисотий
П’ятсот днів повномасштабної війни проти країни, що в кілька разів перевищує нас за розмірами, кількістю населення, обсягами економіки тощо. Насправді ж, дев’ять років війни проти найпідступнішого ворога, якого можна лише уявити. Ворога, який не дотримується жодних міжнародних конвенцій, для якого знищення цивільних і цивільної інфраструктури - це військова стратегія, який здатен брехати навіть тоді, коли йому надають фото та відео докази. В сучасній історії не було таких довгих воєн, адже навіть Друга Світова тривала шість років. Світ пророкував нам максимум два тижні після двадцять четвертого лютого. Проте, за цих п’ятсот днів наші військові знищили понад тридцять з половиною тисяч одиниць техніки ворога і утилізували понад двісті тридцять три тисячі орків. Вперше збито аналогавнєтний Кинджал. Та й загалом розвіяно міфи як щодо аналогавнєтноі расєянськоі зброї, так і про другу армію світу. Чи розуміли ми п’ятсот днів тому, що це триватиме так довго? Мабуть ні. Чи розуміємо, що це може тривати ще стільки ж? Напевно, що так. Чи готові ми поступитися? Однозначно ні. Адже кожен, хто віддав своє життя протягом цього часу, прагнув одного - перемоги. І українці її обов’язково здобудуть. В пам’ять про загиблих і заради того, щоб їхні діти жили у вільній Україні.
День п’ятсот перший
Одна доба лишається до чергового саміту НАТО. Зрозуміло, що ні про яке членство наразі не йтиметься. Було б добре отримати хоча б запрошення, проте, щось мені підказує, що у багатьох країн-членів для цього кишка тонка. Подейкують, що зараз відбуваються активні консультації, щоб розробити гарантії безпеки для України. Дякуємо красно, вже підписували Будапеський меморандум. В курсі, як ті всі гарантії працюють. Як на мене, все це схоже на ігри розуму психічно неврівноваженої людини. Якийсь сюр.
День п’ятсот другий
Ще одна мразота ліквідована на території болотляндіі. На цей раз командувач підводного човна, який минулого року завдав ракетного удару по Вінниці. Внаслідок цього терористичного акту загинуло двадцять сім цивільних, серед яких діти. Сьогодні цю мразоту о восьмій ранку розстріляли посеред вулиці під час пробіжки. Дуже добре, що справедливість знаходить їх не на полі бою, а там, де вони вважають себе у безпеці. Хочу, щоб вони боялися всього, щоб знали, що рано чи пізно розплата прийде до кожного. Можливо, коли вони матимуть «творчій вечір» у ресторані, можливо, коли їхатимуть у власній автівці з фестивалю, а можливо, під час ранкової пробіжки. Але це обов’язково станеться. І ті, хто сьогодні завдав удару по мирних мешканцях Оріхова, теж колись опиняться на цьому місці.
День п’ятсот третій
Остаточні результати саміту, звичайно, будут завтра. Проте, на сьогодні не може не радувати одностайна підтримка України і готовність підтримувати нас у довгостроковій перспективі. Один з головних наративів расєйських пропагандистів - це те, що Захід втомиться від України, відмовиться нам допомагати і вже тоді точно Київ за три дні. Думаю, методички доведеться переписувати.
День п’ятсот четвертий
Голова сьогодні обертом. Одні пишуть, що фсьопропало, цей саміт НАТО став великим провалом для України. Інші пишуть, що ми вже всіх перемогли і прям ось-ось без ПДЧ застрибнемо у обійми великої натівської родини. А по-моєму нічого не змінилося. Зціплюємо зуби і продовжуємо боротися за свою свободу і незалежність. Зрештою, за свої життя. І да, не забуваємо дякувати партнерам. Бо ображаються. Я б хотіла побачити Воллеса п’ятсот чотири дні під ракетними обстрілами. Коли лягаєш спати і не знаєш чи прокинешся зранку. Коли не знаєш як захистити свою дитину. Коли не знаєш де брати ресурси щоб просто продовжувати функціонувати, тому що потрібно працювати і бути хоч чимось корисним. І де ще брати ресурси щоб ще бити поклони за кожну одиницю зброї поставленої або обіцяної. Бити поклони, коли хочеться схопити за комір, трясти щосили і волати в самісіньке обличчя, що ми гинемо тут щохвилини. Нас тут вбивають, поки ви там приймаєте рішення. Ми не невдячні. Ми по-за логікою тримаємося на межі людських можливостей. Вже п’ятсот чотири дні. Тож, вибачте, дозвольте подякувати трошки пізніше, коли ми точно лишимось живими.
