Старокостянтинівчанка Олеся Турчак, яка уже 18 років мешкає у Києві, продовжує щодня писати щоденник війни. Своїми думками Олеся ділиться з читачами сайту.
День п’ятсот вісімдесят другий
Коли читаю новини про те, що майбутні пілоти F-16 розпочали мовну підготовку, просто бере злість. Кожного року кількість годин для вивчення англійськоі мови у ВНЗ зменшували. Якщо спочатку групи ділилися на десять, потім п’ятнадцять чоловік, то, зрештою, тридцять чоловік у групі стало нормою. Мало того, і досі нічого не змінюється ні у шкільних планах, ні у планах вищих навчальних закладів. Куди вже яскравіший приклад: замість того, щоб пілоти вже навчалися керувати, замість того, щоб якнайскоріше розпочали бойову роботу, вони зараз сидітимуть за партами і вчитимуть загальну мову і термінологію. Тобто, вчитимуть те, чого мали б навчитися у школі й університетах. А все через тридцять років абсолютно бездарної політики у сфері освіти.
День п’ятсот вісімдесят третій
Пам’ятаю, колись був анекдот, що на кожному подвір’ї на Заході України можна знайти прикопаний танк. Раніше було смішно. Сьогодні прочитала про двох заарештованих на Київщині, які приховали зенітно-ракетний комплекс ТОР із боєприпасами до нього, що його під час жесту доброї волі покинули расєянці. Глянула на Захід України іншими очима. З такими темпами, якщо років через надцять або більше хтось не дуже розумний вирішить знову прийти в Україну з мечем, його можуть чекати дуже несподівані сюрпризи.
День п’ятсот вісімдесят четвертий
Минулої ночі на Україною знищили близько тридцяти шахедів. На жаль, були і влучання. В цей самий момент приблизно та сама кількість шахедів рухаються за ідентичним маршрутом. Щодобові обстріли стали частиною життя і це лякає. Іноді здається, що це вже ніколи не припиниться і будемо жити так завжди. А потім читаю новину, що у ту саму минулу ніч з брянськоі народної республіки по Харкову було випущено ракети, жодна з яких не долетіла, а тупо підірвалися у повітрі. І думаю: та нє, та вже видихаються. Оце б ще хтось Ірану з їхніми драндулетами добряче хвоста підкрутив, і стане набагато легше. Принаймні в це хочеться вірити.
День п’ятсот вісімдесят п’ятий
Якось так співпало, що сьогодні відзначають День захисників України і День вчителя. Коли замислюєшся над тим, скільки мужніх стали до зброї, щоб захистити свою країну, розумієш, що наші вчителі усі ці тридцять років все робили правильно. Вони навчили нас любити свою Батьківщину, цінувати свободу, шанувати власну культуру і традиції. Ми виховуємо своїх дітей правильно, в любові до своєї країни. А сьогодні вони ще й мають приклад для наслідування, а також розуміють якою ціною дається право жити. Сьогоднішній день в Україні розпочався зі вшануванні пам’яті наших загиблих героів. Так хочеться побажати, щоб більше ніхто не загинув, проте розумію, що це лише нездійсненна мрія. Тож побажаю, щоб наше покоління стало тими, хто виборе право на щасливе життя українців для всіх прийдешніх поколінь.
День п’ятсот вісімдесят шостий
Світ поділився на людей і нелюдей. При цьому не важливо, скільки грошей ти маєш, яку посаду обіймаєш, скільки людей тобі довіряють. Є ті, хто збирає гроші на ЗСУ, в’яже шкарпетки для українських воїнів, збирає гуманітарну допомогу для вимушених переселенців. Ці люди розкидані по всьому світу, але всіх їх єднає одна вельми важлива риса - людяність. А є ті, хто заявляє з трибун, що хтось, хто живе у мирній країні, зараз має більше проблем, ніж украінці. Або постить пости, висміюючи президента країни, яка потерпає від повномасштабноі агресії у двадцять вісім разів більшого сусіда. Висміюючи не за що небудь, а за те, що той просить допомоги у інших країн, щоб українці мали право на життя. Таких людей теж дещо об’єднує, наприклад, круглі суми від ботоксного діда. Проте, колись ми всі постанемо перед останньою миттю нашого життя і зрозуміємо, що у засвіти гроші з собою не візьмеш. А ось розуміння того, що ти прожив своє життя не дарма і зробив нехай найменший вклад у спасіння мільйонів життів, може заспокоїти душу і подарувати мир і спокій.
День п’ятсот вісімдесят сьомий
Перша година ночі і досі немає масштабних тривог. Невже ж сьогодні нічого не летітиме? Чи може таки боротьба з агентами параші дає свої плоди? Іноді на голову не налазить, скільки цього біомусору затаїлося в Україні. Сьогодні знову викрили анентурну мережу з тринадцяти покидьків на Миколаївщині. Кажуть, що їм загрожує до п’ятнадцяти років позбавлення волі. Я б, якщо чесно, за законом військового часу розстрілювала за таке, ну або пожиттєво давала б. Тому що через п’ятнадцять років ця нечість вийде з тюрми разом зі своєю ненавистю до України й українців і ми знову змушені будем боротися з рузьким миром.
День п’ятсот вісімдесят восьмий
Здається, Іран, сам того не знаючи, приєднався до проукраїнської коаліції держав. Щоправда, у іранців ніхто не питав - просто передали конфісковані у них набої ЗСУ. Тепер, коли рабсєянє запускатимуть по Україні іранські дрони і ракети, українці, принаймні, зможуть влаштувати алаверди. Дуже сподіваюся, що передадуть ще щось окрім набоів - нам все стане у нагоді.
