Старокостянтинівчанка Олеся Турчак, яка уже 20 років мешкає у Києві, продовжує щодня писати щоденник війни. Своїи думками Олеся ділиться з читачами сайту.
День сімсот двадцять другий
Після чергової недоспаноі ночі можу однозначно сказати, що мені подобається, що після того, як орки обстрілюють Україну, їм прилітає відповідь на рабзєю. Шкода тільки, що по бєлгороду. Ні, неправильно виразилась. Шкода, що тільки по бєлгороду. От якби їм влаштовували рузьку рулєтку і вони не знали кому отвєтка прилетить, то вий на болотах був би голоснішим, а там, може, і за ботоксного б свого взялися. Бо, як показує практика, емпатія у рабзєян відсутня - їм абсолютно пофіг скільки там біомусора у бєлгороді здохне. А ось страх за власну шкуру в них переважає будь-які інші інстинкти.
День сімсот двадцять третій
У якому контексті мене хвилює смерть Навального? У жодному. Мінус одне рузьке. Все, крапка. Краще б, звичайно, щоб було мінус ще одне рузьке десь під Авдіівкою, але вже що Бог дав. А ось Авдіївка мене хвилює. Насамперед в контексті життів наших бійців, які фактично влаштували рабсєянам мʼясорубку ціною своїх життів і свого здоровʼя. Бачу, як українці сплотилися у допомозі третій штурмовій, як швидко закриваються збори на мавіки для них. Що Київ відправив 150 дронів допомоги - по 50 для 3 ОШБ, 110 ОМБ і 47 ОМБ «Магура». Головне, щоб це все допомогло і хлопці вистояли. І так, якщо вже й говорити про хороших руських, то під Авдіівкою пліч о пліч з українцями зараз воюють і бійці РДК. Це єдині росіяни, які справді показали, що вони проти геноциду українського народу, влаштованого їхнім царьком, і що вони готові відстоювати свою позицію, взявши до рук зброю. А не розповідати, як дехто свіжоусопший, про те, що Крим не бутерброд, щоб його туди-сюди передавати.
День сімсот двадцять четвертий
Українські воїни в Авдіівці відійшли на заздалегідь підготовлені позиції. Неймовірно боляче, нехай і тимчасово, втрачати свої землі, але це збереже життя нашим мужнім, що є найголовнішим. Приємно, що на фоні відступу ЗСУ змогли утилізувати три орківські сушки. Маю надію, що пілоти або здохнуть або залишаться непридатними ні до чого. А території ми ще повернемо. Всі.
День сімсот двадцять пʼятий
Про поляків сьогодні навіть не хочу. Продемонстрували вже все, мабуть, на що здатні. І не потрібно розповідати про те, що Польща підтримує. Так, на рівні держави підтримують, тому що політики все ж таки розуміють всю серйозність ситуації, а також те, хто стоїть між рабзєєю і Польщею. Але це не зменшує гнилості тих, хто стоїть сьогодні на кордоні з Україною, перекриваючи рух вже абсолютно всім видам транспорту. Щось підказує, що тут вже не лише в зерні справа. Що ж, закон бумерангу ще ніхто не відміняв. Не одна Україна під час другої світової в руінах лежала. Швидко сусіди історію були. А нам своє робити. Сьогодні вночі мінуснули ще одну сушку. Чудовий результат - чотири літаючі корита за добу.
Десь сімсот двадцять шостий
Мінус ще дві сушки сьогодні вранці. Ні, я не помішана на них. Просто зараз це єдине, що викликає у мене якісь позитивні емоції. Оскільки дивлячись на затримки з допомогою від США, на купку уродів на Україно-Польському кордоні, на наступальні дії недоарміі, які стали можливими через те, що Україна не отримує належної кількості зброї, на блокування Грецією, Кіпром і Францією закупівлі безпілотників і снарядів для України, на Еквадор, який відмовився надати Україні зброю, бо раптом рабсєя перестане у них банани купляти, і на все інше неподобство, яке відбувається навколо знекровленої України, я відчуваю лише лють. А тут прочитала «пілот сушки дрейфує в Азовському морі обличчям до низу» і одразу потерпіло на серці - ми цю гниль все одно битимемо.
День сімсот двадцять сьомий
Коли сьогодні побачила прапор есересер на одному з польських тракторів і заклик до ботоксного «навести порядок в Україні, Брюсселі й самій Польщі», у мене це не викликало нічого, окрім сумної посмішки. Вони дійсно не розуміють. Не розуміють, що рабсєянє тупо ненавидять весь світ. І їм все одно, кого ви підтримуєте і чекаєте у своїх країнах. Можливо, вас і не вбʼють одразу, але качати свої права ви вже не зможете, від слова зовсім. А якщо вам не сподобається, що рузька наволоч забрала у вас дім, зґвалтувала вашу дружину чи дочку, розстріляла вашого сина, просто так, щоб не було молодих сильних чоловіків, здатних на супротив, то ви й самі отримаєте кулю. В ці історії не вірила жінка-ждун, яка потім на камеру розповідала, як бігла зустрічати асвабадітєлєй під Харковом, а її потім ці асвабадітєлі гвалтували протягом тижнів десятками людей в день. Мабуть в це не вірив хтось в зруйнованому київському будинку, де в одній зі зруйнованих квартир знайшли бюсти леніна і прорадянську літературу. Не вірив чоловік з Київщини, який в перші дні повномасштабної пішов зустрічати рузьких братів і був розстріляний цими «братами». У нас таких історій безліч. В Європі ще немає. Поки що. Але якщо вони дозволятимуть подібним лозунгам зʼявлятися у своїх країнах, то обовʼязково будуть. Плєшивого довго кликати не потрібно.
День сімсот двадцять восьмий
Україна багата усім. Розумними людьми, родючими ґрунтами, корисними копалинами, морями, ланами, степами, горами, є навіть своя пустеля. А ще є чотири довбанутих сусіди. З шести, з якими ми маємо спільний кордон, три готові хоч сьогодні ділити між собою наші землі, а один встромляє ножа у спину, вже розповідаючи і людям з туристичних автобусів, що вони «не хочуть нас у Польщі». Та ми теж якось не дуже в Польщу рвемось. Так вже сталося, що між нами і Європою пролягає Польща. А завдяки ще одному грьобаному сусіду ми не маємо змоги облітати Польщу літаками. Але ці слова запамʼятаємо і в майбутньому обиратимемо місця для трати своїх грошей десь не в Польщі. І так, я приєднуюсь до бойкоту польських товарів. Вважаю, що вони більше не мають права заробляти тут.
