Старокостянтинівчанка Олеся Турчак, яка уже 22 роки мешкає у Києві, продовжує щодня писати щоденник війни. Своїми думками Олеся ділиться з читачами сайту.
День одна тисяча шістдесят пʼятий
Черговий удар по Запоріжжю. Зруйнована житлова багатоповерхівка, ще тринадцять пошкоджено. Також постраждали будівлі університету. На цей момент пʼятдесят двоє постраждалих. На жаль, є загиблі. Співчуття всім, хто постраждав від чергового безглуздого удару московитів. Колись їм це все повернеться.
День одна тисяча шістдесят шостий
Сімсот пʼятдесят сім тіл полеглих повернули сьогодні в Україну. Це так багато. Страшно уявити скільки горя, скільки болю стоїть за цією цифрою. Сімсот пʼятдесят сім тих, хто віддав свої життя за те, щоб ми з вами жили. Маємо вічно бути їм вдячними.
День одна тисяча шістдесят сьомий
Слухаю сьогодні заяви фіцо про те, що Україна ніколи не буде в НАТО і матиме проблеми зі вступом в ЄС, і мені просто смішно. Людина стрімко втрачає підтримку в своїй країні (словаки, побувавши у ЄС, не дуже прагнуть назад в СРСР), але все хвилюється за долю України. Нас вже триста років як намагаються зросійщити, а Україна була, є і буде. І коли фіцо не буде, і коли орбана не буде, і коли маска не буде і коли плєшивого не буде. Україна буде. Не факт, що буде НАТО чи ЄС. Але Україна буде. Не в одному альянсі, так в іншому. Чого так перейматися тим, на що вплинути все одно не можеш?
День одна тисяча шістдесят восьмий
В орловській народній республіці влучне потрапляння по складах ударних безпілотників. Московити ниють про видовищну вторинну детонацію. Щонайменше двісті безпілотників вже не прилетять на територію України, а значить наші дні і ночі будуть трошки спокійнішими.
День одна тисяча шістдесят девʼятий
Угорщина підтримала продовження санкцій проти московіі. А як же «час викинути санкції у вікно»? А як же «нова ера після приходу нового президента Сполучених Штатів»? Дивлюся на недолугість і недалекоглядність того орбана і прям дивуюся, як він взагалі стільки часу в своєму кріслі утримується. Ідіотизмом з ним може хіба що ще фіцо помірятися.
День одна тисяча сімдесятий
Виходиш ввечері в інтернет, щоб якісь серйозні новини почитати, а тут на тобі, фіцо не любить Зеленського. От хто завгодно в Україні може не любити Зеленського - на то ми й українці, ми всіх, хто при владі, не любимо. От якщо наші європейські партнери будуть не любити Зеленського, то це якось неприємненько буде, бо хто ж знає чи тоді підтримка буде надходити. От якщо Трамп скаже, що не любить Зеленського - от прям жим-жим тоді. А з промосковської клоаки це виглядає просто черговим «цирк поїхав, а клоуни лишились». Ці заяви вже нагадують напади істерички. Вучич хитається, орбан хитається, сам фіцо хитається, а все хочуть фублі відпрацювати.
День одна тисяча сімдесят перший
Сьогодні день памʼяті героїв Крут. Чи багато людей в моїй стрічці згадало про це? На жаль, одиниці. Хто не знає своєї історії, приречений на її повторення. Молоді хлопці, студенти, учні шкіл і гімназій сто сім років тому вступили у бій з більшовиками, щоб відстояти незалежну Українську державу. Почитайте, що робили більшовики з тими, хто потрапив до них у полон. При тому, що у 1918 році вже були конвенції, що захищали права військовополонених, їм відрізали носи і вуха, виколювали очі. Зовсім молодим парубкам, адже наймолодшому захиснику Крут було лише пʼятнадцять, а найстаршим добровольцям ледь за двадцять. Після всіх тортурів бранців розстріляли (нічого не нагадує з сучасної війни?). Коли їх вели на розстріл, Григорій Піпський почав співати «Ще не вмерла». Сто сім років тому герої Крут помирали з нашим гімном на вустах. Так само, як з гаслом «Слава Україні» на вустах загинув Олександр Мацієвський. Почитайте, що творили більшовики, які увійшли до Києва. Муравйов, який командував більшовицьким кодлом казав «Наш девіз - бить бєспощадними». Як ця нечість влаштовувала масові розстріли і грабувала містян. І розстріли були не найгіршим, адже в Одесі, наприклад, більшовики смажили офіцерів на повільному вогні і кидали в чани з окропом. Погодьтеся, куля у скроні в такому випадку набагато краще. Почитайте, уявіть, що було і що буде, якщо московити зайдуть в наші міста. Думаєте, що в 21 столітті таке не можливо? Не тіште себе ілюзіями, московити не змінюються вже вісімсот пʼятдесят років (якщо що, почитайте про захоплення Києва Боголюбським). Ця орда вже давно мала припинити своє існування. І зараз ми на шляху до цього. Якщо ж не завершимо, то через сто сім років нас згадуватимуть у контексті нової московитсько-української війни.
