Старокостянтинівчанка Олеся Турчак, яка уже 24 роки мешкає у Києві, продовжує щодня писати щоденник війни. Своїми думками Олеся ділиться з читачами сайту.
День одна тисяча чотириста пʼятнадцятий
Не встигли ми відгадати загадку, чому ж минулого разу літаючі корита московитів розвернулися з пускових і полетіли назад, як Київ знову почали оточувати шахеди. Сунуть у напрямку до столиці з усіх боків, вже говорять про понад шістдесят штук. За вікном жесть - пройшов дощ, а температура починає падати. Крига буде непрохідна, тож навіть не уявляю як наші захисники сьогодні працюватимуть. Але, як і завжди, віримо у ППО і сподіваємося на краще. Хоча кончені чудово знають, що сунуть двадцятиградусні морози, і цей момент вони точно не упустять. Десь зверху грають на фортепіано собачий вальс. За вікном кажись зламалося і рухнуло дерево чи принаймні його частина. Ніч починається весело.
День одна тисяча чотириста шістнадцятий
Як і очікувалося, ніч була пекельною. Напередодні сильних морозів московити били по ТЕЦ, ну і, як завжди, рандомно по житлових будинках. На жаль, маємо четверо загиблих і біля двадцяти поранених. Одним з загиблих є медичний працівник, який приїхав на місце удару шахеду по житловій будівлі. Там само були поранені працівники ДСНС. Навіть так далеко від фронту болотяним вдається застосовувати тактику повторного удару, щоб уразити тих, хто прийшов на допомогу постраждалим. Ну і для залякування заходу і оргазму плєбсу, вишенька на торті - удар арєшнікам по Львівщині. Абсолютно безглуздий акт. Хоча, який там глузд у підарів.
День одна тисяча чотириста сімнадцятий
За вікном мінус пʼятнадцять, а опалення немає вже другу добу, як і гарячої води. Згадалося, як в Китаї дивувалася, що люди взимку в квартирах ходять в куртках. Ну не прийнято в них топити до комфортної температури. Кондиціонери вони ставили максимум на сімнадцять-вісімнадцять градусів, так, щоб не заледінити, і ходили в теплому одязі. Що ж, як виявилося, цілком жити можна. Але в нас все не так погано - вода холодна є, плита газова, світло, нехай і з перебоями, але дають, тож можна зарядитись. А є ті, в кого картина набагато гірша. Але місто тримається, люди живуть своє незвичне і не комфортне, але вже-яке-маємо життя. Чорта їм лисого, а не Київ з Україною.
День одна тисяча чотириста вісімнадцятий
ООН проведе екстрене засідання через удар арєшнікам по Україні. Як завжди, вражає швидкість реакції міжнародної спільноти. В нас вже майже 85% будинків зі світлом і теплом, а вони ще так і не засідали. До речі, ми серед 15% щасливчиків, що без тепла. Але гарячу воду вже дали, тож, якщо що, можна переїхати в ванну. Нам знов пообіцяли, що з четверга буде краще зі світлом, тож, мабуть, в середу можна чекати повторного обстрілу. Я одна помітила, що як тільки ляпнуть, що буде краще, то слідує черговий обстріл? Чи то в них сигнал такий, що вже час? Але я щоразу думаю «от нахіба ти знов ляпаєш?»
День одна тисяча чотириста девʼятнадцятий
Всесвіт вирішив, що живемо занадто добре, і тепер в домі ані гарячої води, ані світла. Зато батарея тепла. Одна. Видно, щоб не окочурились остаточно. Світло дається на пару хвилин і зникає. ДТЕК бадьоро відповів, що не видумуйте, в нас все добре, дзвоніть в аварійну. Аварійна відповіла, що в черзі я пʼятдесята, тож я навіть і чекати не стала. Аварійна району обнадійливо сказала, що в черзі я девʼятнадцята, тож я почекала пів годинки і, коли я була в черзі «друга», мене так само бадьоро, як і ДТЕК, скинули, видно зрозумівши, що слухавку я таки не покладу. Загалом всім, хто працює над поверненням світла, тепла і води, ми нескінченно вдячні. Отим, що зараз на морозі гроблять своє здоров’я, аби в людей все було. Але робота з людьми, за яку відповідає мер міста, провалена повністю. Якщо зараз, не дай Боже, в когось трапиться аварія (прорве трубу, почне затоплювати квартиру чи щось на кшталт), допомоги можете не чекати. Наші аварійні вирішили, що все можна списати на обстріл, і тупо ігнорують всіх.
День одна тисяча чотириста двадцятий
Без електроенергії більше доби
День одна тисяча чотириста двадцять перший
Сорок шість годин просиділи без світла. І це при тому, що опалення немає вже майже тиждень. Хотілося багато чого: світла, тепла, комфорту. Але були й речі, яких точно не хотілося. Не хотілося йти перекривати якісь дороги. Короткі моменти, коли світло вмикали на 1-2 хвилини давали зрозуміти, що десь хтось задубілими від морозу руками робить все, щоб світло повернулося. І я розуміла, що те, що я почну створювати комусь зайві проблеми, не вкладе чарівної палички в ці замерзлі руки і не поверне мені світло. І не хотілося писати на сторінці ДТЕК, щоб, якщо в мене немає світла, вони вимкнули і сусідній будинок. Бо я хотіла, щоб було добре мені, а не погано комусь (ну, хіба що, московитам від чукотки до калініграда, але то не ДТЕК цим займається). І ще я розуміла, що мені, навіть у застиглій квартирі набагато тепліше, ніж тим, хто цілодобово працює на морозі аби відновити тепло і світло в наших домах. А ще гірше тим, хто зараз в окопах і бліндажах. І мій тимчасовий дискомфорт не порівняти з тим, в яких умовах зараз перебувають вони. А ще вчора дізналася про загибель Дениса, а сьогодні - Віталія. І розумію, що вони заплатили найвищу ціну за наше майбутнє. Тож, я, мабуть, тихенько накриюся своїми двома ковдрами і буду терпіти скільки треба, якщо вже це поки що єдине, що я можу робити. Хоча не єдине, бо завжди можна допомогти хоча б донатами. Ми не хотіли такого життя. Ми його не вибирали. Але ми вибираємо як поводитись і що робити, якщо вже це життя вибрало нас.
