Моя Карінка малює сонечко. Їй лише три роки, і тому малюнок виходить чистою абстракцією. Але я не зважаю на такі дрібниці, бо знаю напевне — і цей сонячний день, і літні промінці, що плетуть фантастичні косички у білявому волоссі моєї доні, і її надуті вуста бантиком, і подив у блакитних оченятах, та навіть те овальне сонечко, виведене зеленим олівцем, я запам’ятаю на усе життя. Чому? Тому що так виглядає моє щастя.
Легенько, аби не злякати того першого художнього захоплення, я торкаюся Карининого волосся. В моїх долонях народжується тепло, схоже на ніжність маленьких рученят моєї мами. І я одразу згадую власне дитинство — ми з мамою малюємо сонечко. Вона водить олівцем, що тремтить в моїй неумілій руці, і сонечко виходить справжнім — з тонкими промінчиками і доброю усмішкою. Карінка смикає мене за рукав і з дитячою цікавістю заглядає в очі. Її погляд хвилює, він наче заглядає в мої думки-спогади. Мабуть, це тому, що у моєї донечки матусині очі — глибокі і привітні. Чому я раніше того не помічала?! Чому тільки тепер я розумію, скільки страждань і неприємностей влаштувала мамі, скільки чорних сліпих ночей вона не доспала.
Пам’ятаю, малою я більше любила батька. Він не влаштовував допити про мої оцінки, не заставляв виводити у зошиті важкі «закарлючки» з хвостиками, не вимагав щоденника на підпис, не вчив зі мною уроків, а тому не кричав і не наказував. Рідко, після перечитаних газет і ситної вечері, на хвильку-другу брав мене на коліна і це було таке щастя: ховатися у його широких грудях! А мама ніколи-ніколи не мала часу, вона встигала одночасно і їсти наварити, і поприбирати чистенько, і ще й на мене нагримати! Лише тепер я розумію: їй ніколи не було байдуже до того, що я роблю, де я і з ким.
Мені було тринадцять, коли батько нас покинув і пішов жити до чужої жінки. Згодом я дізналася про братика, який народився у татовій новій сім’ї, а через кілька років — і про сестричку. Ви думаєте, після їхнього розлучення я зрозуміла маму? Ні. Мене ще більше дратувала вічна мамина опіка! Висушивши сльози і заховавши в душі образи, вона взялася за мене з подвійною силою. Мама була всюди! Приходила у школу, спілкувалася з учителями, записувала мене у різні гуртки, шукаючи потрібні заняття, випитувала мене про друзів. Чому це так ображало, чому не подобалося, чому злило?
Якою ж не вдячною дитиною була я у свої п’ятнадцять! Пам’ятаю, як спробувала сигарету, так, за компанію. Мама відразу почула цигарковий запах і взялася мене підозріло обнюхувати. Я зчинила справжній скандал. Істерично волала, звинувачувала маму у всьому на світі і навіть егоїстично «вдарила» по найболючішому: мовляв, я тепер розумію, чому від тебе тато пішов! А якось мало не серед ночі пішла з дому, до подружки, про яку я тепер навіть нічого не знаю. Мене зустріла її мама — густо розфарбована жінка з цигаркою, яку красиво прикладала до повних вуст. Вона здалася мені такою всерозуміючою, але (на заздрість!) чужою мамою. А моя, власна маленька матуся, як же вона пережила ту одиноку ніч?
Та найважчим став час, коли я зустріла своє перше кохання. Артур здавався мені красунчиком! Ні, не тому, що таким досконалим від був насправді. Просто всі дівчата з нашої компанії мріяли про цього задакуватого високого худого хлопця в потертих джинсах. Він був лідером, а я — дівчиною лідера! Всім моїм друзям Артур подобався, всім, але не мамі. Вона не пускала мене на побачення, примушувала думати про навчання, щоб добре закінчити школу. Та хіба ж я думала про уроки!? Артур вчився в профтехучилищі, і я мріяла про одне — піду навчатися туди ж, аби тільки бути поряд з коханим.
І ось настав мій найдраматичніший шістнадцятирічний червень. Закінчився навчальний рік, а під моїм юним егоїстичним серцем уже билася дитина. Я завагітніла. І першою, хто про те дізналася, була не мама, а та подруга з всерозуміючою мамою, у квартирі якої ми час від часу залишалися з Артуром наодинці. Здається, я навіть гордилася тим, що у шістнадцять стала дорослою вагітною жінкою, яка наче б то знає про стосунки з чоловіком усе на світі. У своїх думках я вже бачила наше сімейне бурхливе життя з найкращим хлопцем у світі, лідером нашої сумнівної компанії. Мене мучила нудота, а мама говорила про якийсь інститут, про те, що я здібна і потрібно лише трішки більше попрацювати. А потім...
Що ж було потім? Як відтворити у пам’яті ті страшні події? Я гуляла з подружкою вечірнім містом і побачила, як мій Артур обіймав красиву незнайомку. Він цілував її, як і мене — нестримано, власно, наче вимагаючи швидкого продовження. Потай від щасливої «парочки» ми провели їх до чужого будинку, куди повів Артур свою нову дівчину. Я все зрозуміла і враз побачила себе жалюгідною, розтоптаною, пузатою шістнадцятирічною дівкою. Я не хотіла більше жити. Наступного дня, повернувшись зі школи, я знайшла у шкафчику скриньку з пігулками і жменями ковтала всі, що потрапляли під руки. Прийшла до тями вже у лікарні. Тепла мамина долоня гладила моє волосся, а її сльози сипали на моє обличчя
— Донечко, навіщо ти, навіщо!? — ридала мама. — Ти ж найдорожче, що я маю, розумієш?
— Мамо! — і собі почала плакати я.
— Не треба, нічого не кажи, Лесю, я все знаю. Виростимо ми нашу дитинку. Виростимо!
Лише мама, моя мама, усе зрозуміла і пробачила. Вона була поряд і мені знову захотілося жити. Плітки, пересуди. Скільки образ пережила тоді моя всепрощаюча матуся! Але мене, юну неслухняну вагітну шмаркачку, вона ховала від усіх неприємностей. Тільки аби я жила, тільки аби була з нею! Виходить, моя блакитноока Карінка народилася не лише у фізичних, але й у душевних маминих муках!
А мама з перших хвилин ніжно полюбила свою крихітну онучку, дарма, що їй було лише тридцять шість. Тепер я навіть по-доброму ревную Карінку до її молодої бабусі. Адже коли вони йдуть по вулиці, їх сприймають не інакше, як маму і донечку... Та це так, щасливі сімейні дрібнички! Насправді мене бентежить інше: я не знаю, як попросити вибачення у своєї матусі... Не тому, що не можу цього зробити. Просто для того замало будь-яких слів. Але я всеодно стану перед нею на коліна, обійму і скажу: «Пробач, мамо, за егоїзм неслухняної доньки, за те, що принесла тобі скільки болю...»
До речі, тільки завдяки мамі я знайшла престижну роботу у державній установі рідного міста, заочно вступила до університету, а нещодавно зустріла гарну людину. Я не поспішаю за Олега заміж, усе випробовую його і свої почуття. А він щиро полюбив мою Карінку і тепер вже мама просить мене йти під вінець.
Спасибі, мамо! За те, що ти є, за Каринині блакитні очі і її перший малюнок — дивне сонечко зеленого кольору.
Фото: pixabay.com
