Жити цікаво, але моторошно. Чому все так?

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
  • 10.06.2018 09:56
  • 0

А мені моторошно. Від часу, у якому живемо. Наче я й не песиміст, але відчай хапає. Люди розділилися. Півсвіту гнеться від справ, суму, хвороб, а інші півсвіту — сміється, жартує та відпочиває. Чи не за рахунок перших?

Так у всьому: начебто молодь повернулася до науки і бути розумним, знати кілька мов та вступити до престижного універу - стало модним. Та чи поділося десь пияцтво, наркоманія чи просто ледаркування і сидіння на батьківській шиї? Ні. Його стало в рази більше.

Ви кажете, зате тепер більше милосердя: ми прагнемо допомогти хворим, воїнам на сході, дітям-сиротам? Але ж скільки жорстокості. Вона швидко видається великими порціями, і ніхто вже не думає про чиюсь тривогу, біль, розпач.

Шахраї обкрадають пенсіонерів, забираючи копійку, складену на похорон, з квартир крадуть золоті речі, зникають гроші з наших карток. Про це ми розповідаємо один одному щодня. Але все це можна пережити і подякувати Господу, що взяли грошима.

Страшно від іншого: коли заради грошей, як у пінг-понг, грають нашим особистим життям.

Днями купляю фрукти на ринку біля «Анастасії». Дзвінок. Голос молодшого сина:

— Мамо, я руку зламав.

Починаю хвилюватися. Тому не встигаю відповісти.

— Мамо, я в лікарні, тут поліція.

У голові паморочиться, тому знову щось просто мичу у телефон.

— Мамо, я хлопцю голову розбив.

— Якому?

— Сідорову, ти його не знаєш. Він в реанімації.

Моєму сину 14, він займається боксом у спортивній школі, але нікого ніколи не бив. І зараз він мав би бути в школі, у таборі.

І тут від шоку я замість молодшого сина називаю ім’я старшого, якому 23, і він не живе у місті:

— ... це ти?

— Я, я...

Виходить плутаниця і я, крізь пелену тривоги, питаю:

- Хто це?

Далі короткі гудки.

З моїми синами, слава Богу, все нормально. Між іншим, я відразу до всіх телефоную, бо не можу заспокоїтися.

Марно, що я чула про такі дзвінки десятки разів.

Один телефонний дзвінок зробив мій день. Живу у ньому так, ніби хтось керує моїми рухами та хапає руками душу.

І запитання, багато запитань у нікуди, не дають переступити через відчай і жити далі.

Чому все так? Хіба мало жорстокості і смертей, безгрошів’я та проблем, суму і сліз? Ви теж про таке думаєте, люди?

Коментарі:

Останні новини