У лікаря-анестезіолога Павла Бігняка дні бувають різними. Щасливі — тоді, коли важкохворі і безнадійні пацієнти повертаються до життя. Важкі — коли доводиться довго відходити і брати себе у руки.
Павло Бігняк працює у реанімації Старокостянтинівської районної лікарні. Дев’ять років тому подружжя лікарів — анестезіолог Павло та кардіолог Іванна — після закінчення Вінницького медичного університету та інтернатури приїхали до Старокостянтинова.
Планували попрацювати рік-два і повернутися до рідного для Павла Хмельницького. Але затрималися надовго. Тут народилися їхні діти, тут, у районній лікарні, вони здобули досвід і відбулися як лікарі.
Лікар-анестезіолог розповів журналістам Starkon. city про роботу у реанімації та зміни, які внесла у його життя пандемія.
Про військову форму та біологію
У Родині Павла Бігняка не було лікарів.
«У наших з дружиною сім’ях взагалі не було лікарів. Але у школі була біологія. Предмет зацікавив, і я вирішив, що стану лікарем».
Мама і тато Павла у той час служили у прикордонній академії. Старший брат закінчив її з відзнакою. Ніхто не сумнівався, що молодший син буде прикордонником.
«Батьки казали, що військова форма мені личить, і відмовляли від меду. Але сталося як сталося. Це моє, і я ні про що не шкодую. Хіба за тим, що медицина не така, про яку я читав у книжках і яку я собі уявляв. Все не так. Все набагато складніше».
У Вінницькому медичному університеті Павло обрав для себе спеціальність анестезіолога, бо вважає її найцікавішою.
«Та чи інша лікарська спеціалізація потребує особливих знань. А лікар-анестезіолог мусить орієнтуватися у всьому, тому що у реанімацію поступають пацієнти на межі життя і смерті. Зазвичай у них є супутні патології, а діагноз потрібно поставити швидко».
У реанімації давати якісь прогнози — справа нелогічна
Лікар добре пам’ятає своє перше чергування. Тоді до реанімації привезли пацієнта з патологією інфаркт міокарда. Його вдалося врятувати.
«Я тішився, що не розгубився і самостійно зробив все, що потрібно», — згадує Павло.
Так само він пам’ятає той день, коли хворого врятувати не вдалося.
«Простіше, коли ти знаєш, що вже нічого не можна зробити. Та бувають пацієнти, після смерті яких тиждень відходиш і думаєш, що сталося».
З часом Павло зрозумів: у реанімації давати якісь прогнози — справа нелогічна.
«Буває, у хворого — п’ять відсотків на виживання, а він встає на ноги і вітається з тобою у місті. А трапляється, до реанімації привозять людей після ДТП. І наче б то ми зробили все можливе, а вони вмирають. На щастя, таких випадків небагато».
Під час змагань серед бригад екстренної допомоги Хмельницької області
Старокостянтинівське реанімаційне відділення розраховане на шість ліжок. Тут працюють змінами по 12 годин. У зміні — лікар-анестезіолог, дві медсестри та санітарка.
«У мене не буває однакових чергувань. Вони лише починаються звично: з прийому хворих, обстеження, призначення, а потім все по-різному: є операції, є непередбачувані ситуації. У будь-який час доби до реанімації везуть важкохворих. І хоча маємо у відділенні шість ліжок, трапляється, беремо сьомого, бо його треба рятувати».
Найбільше у реанімацію звертаються із серцево-судинними захворюваннями. Почастішали і помолодшали випадки інсультів та інфарктів. На це впливає і пандемія. Люди хвилюються і нервують.
Один до одного ходимо у масках, рукавичках, але ж не у захисних костюмах
У реанімації є дефіцит кадрів. Він не гострий, бо в межах лікарні набагато глобальніший. Від початку пандемії з відділення не звільнився жодний медичний працівник. Але є хворі на COVID медпрацівники. І є контактні. Хтось на лікарняному, а хтось на самоізоляції. Тому графік плаваючий.
«На моїх чергуваннях не було пацієнтів, яких до реанімації привозили з підозрою на коронавірус. Звичайно, у нас з самого початку була налагоджена взаємодія з інфекційним відділенням. Ми обстежуємо пацієнтів, проводимо тести. А пацієнти, яких привозили з пневмоніями, відразу поступали в інфекцію. Але COVID мутує, у пацієнтів є атипова симптоматика. Чому і де мої колеги з реанімації підхопили інфекцію, важко сказати. Може, це сталося й в магазині».
Павло розповідає, що лікарі тісно контактують між собою.
«У своїй роботі ми мусимо спілкуватися, а у кабінети один до одного ходимо у масках, рукавичках, але ж не у захисних костюмах. Чи боюся я захворіти? Звичайно. Потрібно мати психічні розлади, щоб цього не боятися».
Уже три місяці Павло живе без сім’ї
Ще у березні він завіз дружину з дітьми до родичів у сільську місцевість. По дому все робить сам. Але вважає, що це некритично. Важче морально.
«У мене два сина. Тимофію вісім років, а молодшому — Данилу 8 місяців. За цей час я бачив дружину і дітей лише двічі. Добре, що є вайбер, відеозв’язок, але й це не допомагає».
Коли у Старокостянтинові були спалахи коронавірусу, Павла боялися сусіди. Пам’ятає, як планово дезінфікували двір багатоквартирного будинку, де живе, а сусіди думали, що у нього вже COVID. Телефонували, питали, і, звичайно, відходили, коли зустрічали.
«Та й на роботі ми стали більш підозрілими, на кожного пацієнта і на колегу дивимося, як на потенційного хворого. За моїм відчуттям знизилася інтенсивність роботи — зменшилася кількість оперативних втручань та взагалі звернень до лікарні».
До запровадження карантину лікар відноситься позитивно. Каже, пандемія зіграла цікаву роль: за рахунок збільшення соціальної дистанції зменшується кількість не лише інфікованих на COVID, але й хворих з іншими інфекційними хворобами.
«У світі, як виявилося, стало занадто тісно. Хоча ми багато говоримо про те, що віддаляємося один від одного, але епідемія показала: люди постійно контактують. На жаль, економічно ми не настільки міцні, щоб залишатися вдома. Тому у всьому треба шукати золоту середину. Має бути взаємоповага. Наша проблема в тому, що люди один одного не поважають. І це найбільша хвороба сьогоднішнього часу».
«Люди пишуть: лікарі захворіли, так їм і треба. Ну хіба це нормально?»
Павло не може назвати свою роботу складною. Каже, будь-яка справа складна тоді, коли вона тобі не зрозуміла, якщо робиш те, що не подобається.
«Мені моя робота подобається. Але мене дратує відношення інших до моєї справи. І держави, і людей. Коли почитаєш, що пишуть про лікарів та про лікарню у соціальних мережах, зникає мотивація. А тобі треба йти і рятувати. У кожній професії є люди різні. Але я не несу відповідальність ні за кого окрім себе. Свою роботу намагаюся зробити максимально добре. Та в нашій лікарні працює чимало хороших професіоналів та чуйних людей. Тому дійсно неприємно, коли про всіх одна думка. Якщо вам не подобається лікар, кажіть про це в голос. А люди пишуть: лікарі захворіли, так їм і треба. Ну хіба це нормально?»
У США про смерть хворого рідним повідомляє штатний психолог
Найважче у професії лікаря — спілкуватися з рідними хворого, а найгірше казати про смерть.
«Я не люблю казати неправду. Якщо є один відсоток на життя, даю надію. Я розумію, що у практиці лікаря-анестезіолога без смертності пацієнтів не обійтися. Але до смерті звикнути не можна.
Я можу п’ять діб чергувати, тільки б не казати про смерть родичам! Ненавиджу приносити такі новини!
Під час змагань серед бригад екстренної допомоги Хмельницької області
Анестезіолог розповідає, що у США про смерть хворого рідним повідомляє штатний психолог, який готує людей до цієї звістки.
А у нас це все має зробити лікар. І це ще один факт, чому ми негативні герої. Бо з якою б патологією не поступив хворий і щоб ти не зробив, аби його врятувати, все нівелюється, коли ти виходиш і повідомляєш про смерть.
Тому найбільше щастя і бонус для лікаря та медпрацівника реанімації — повернення людини з того світу».
Свою зарплатню лікар вважає смішною
Павло Бігняк вважає: доки у лікарів не буде достойної оплати праці, їх завжди не вистачатиме.
«Мені на шиномонтажі більшу заробітну плату пропонували. Але якби для мене медицина була тільки грошима, я давно був би в Польщі чи в Чехії»..
Коли почався ковід у Старокостянтинові, я себе запитав: навіщо за ці гроші ризикувати собою та своїми рідними? Поділився думкою з братом, а він каже: тобі не образливо буде кинути свою справу, а заразитися в магазині? І я видихнув.
Але два роки тому я таки втомився. Поступив в аспірантуру, почав писати дисертацію, перезавантажився і повернувся на роботу».
Але він брав себе в руки. Як?
«Сім’я у мене хороша, дружина розуміє, бо сама лікар. Вдома з Іванною у нас табу: про медицину не спілкуватися. Але чим більше ми про нього пам’ятаємо, тим більше говоримо про роботу. Ми не можемо не радитися, коли це стосується здоров’я наших пацієнтів».
Наразі Павло Бігняк працює на трьох роботах: у реанімаційному відділенні, військовому шпиталі. А про третю роботу каже так: вона приносить дохід і допомагає не розлюбити медицину.
«І зараз знову реформа. Треба себе ламати, змінювати. Насправді у ній є багато позитивного. Але так само є багато моментів, які неможливо реалізувати у час, коли шостий рік йде війна, коли держава має дуже багато проблем».
Лікар-анестезіолог співає у народному аматорському хорі
У Павла Бігняка завжди є вільний час, тому що кожен свій день він планує.
«Вільного часу немає у того, хто його не шукає. Планування і самоорганізація — це наше все. Я планую свій день, тиждень, хоча страшенно не люблю цього робити. Але інакше як знайти час для сім’ї, риболовлі, полювання, подорожей?»
Подорожувати — сімейне хобі Бігняків. Разом з дружиною Іванною вони об’їздили майже всю Україну, бували за кордоном — у Польщі, Чехії, Угорщині.
«Наше захоплення — замки. Раджу усім побувати у замках Закарпаття та Львівського кільця, ну, і звичайно, обов’язково відвідати Кам’янець-Подільський».
А ще лікар-анестезіолог співає у народному аматорському хорі «Доброслав». Жартує, що на хор його записали іще у першому класі, а стати співаком заважає не публічність та скромність.
На думку Павла Бігняка, саме ці прості істини можуть втримати на плаву.
«Якщо твої рідні здорові та щасливі, є привід посміхнутися. Бо все інше лише неприємності і помилки, які можна виправити», — каже лікар реанімації Павло Бігняк.
Фото: Ірина Сапчук, з особистого архіву Павла Бігняка
