Цю церкву з гарною назвою деякі жителі нашого міста пам’ятають й досі. І дуже дивно, що ми не знайшли жодного її фото.
А церква стояла на кладовищі, тому її ще називали Кладовищенська. Дослідник Волині М.І. Теодорович в 1898 році писав про неї:
Отець Іларіон Гутовський також замовив іконостас та образ Богородиці «Утамуй мої печалі». На честь цієї ікони і був освячений храм».
Це і є та сама ікона Матері Божої
Старокостянтинівчанка Леонтіна Мінькач, коли була дитиною, ходила до цієї церкви разом зі своєю мамою. Каже, що прихожан там завжди було багато. Ходили і православні, і католики, і євреї. І все тому, що особливо шанувалася ікона Божої Матері, про яку казали, що тамуючи печалі, вона сцілює тіло та душу, втамовує жорстокі рани та лікує серця людські.
Богослужіння в церкві проводились у суботу. Прихожан, як пише«Справочная книга о церквях и приходах Волынской епархии», налічувалося 3316 «домов». Притч парафії складали: протоієрей, священик, диякон, псаломщик, паламар та просфорня. Причтові приміщення були побудовані в 17 сторіччі сином князя Костянтина Острозького Янушем, проте були незручні, сирі та холодні. Цеква мала свій город, а садка не було.
У вересні 1885 року священик Іларіон Гутовський відкрив і церковно-приходську школу, де сам і викладав. Школа утримувалась на його кошти.
Газета «Нове Життя» від 13 грудня 1941 року пише, що до революції Кладбищенська церква існувала як приписна, а «за часів панування більшовицької влади» її «перероблено в магазин на збіжжя та інші речі».
У середині минулого століття церкву зруйнували. А на її місці побудували будівлю райдержадміністрації. Увесь інвентар, іконостас та головну ікону перенесли до іншого храму – Свято-Різдво-Богородичного, де образ зберігається і донині.
Очевидці говорять, що саме тут стояла церква
Ганна Федорівна Гненна зі Старокостянтинова теж добре пам’ятає цю церкву.
Каже, що церква була камінна, з високим товстим муром, мала зелене покриття та зовні була дуже схожою на церву біля базару.
«Церква була голубого кольору ззовні. Усередині храм був дуже гарним та акуратним: розписані стіни та багато ікон. Коли закінчилася війна, мені було 13 років. От для нас із дівчатами було забавою - ходити до церкви та дивитись на вінчання. Тоді багато молоді вінчалось там. А приїжджали наречені на вантажівках. А коли вже я вийшла заміж, то оселилися з чоловіком поряд з церквою і ходила туди святити воду», - розповіла жінка.
Фото: Лілія Потерба
