Люди заглядають у вікно майстерні і дивуються: жінка ремонтує взуття

У взуттєвій майстерні навпроти ринку «Анастасія» перехожі задивляються на молоду жінку, яка ремонтує взуття. Щодня вона міняє замки, відновлює шви, ставить латки і приємно дивує старокостянтинівців.

— Жінка-взуттєвик? І молотком стукає? — посміхаючись, каже немолодий чоловік, проходячи повз. Між тим 35-річна Жанна Брикун з посмішкою продовжує свою справу. 
Як потрапила вона у цю нежіночу професію і чи може назвати її справою свого життя? Журналісти Starkon.city поспілкувалися з майстринею і дізналися деталі.

На полицях міні-майстерні чекають своєї черги черевики та чоботи, сумки та рюкзаки. Жанна працює над черговим замовленням. Розмова виходить довгою, з перервами на прийом взуття та спілкування з клієнтами, але саме це, каже жінка, їй і подобається у цій справі — постійне спілкування з людьми та творчість. Так, свою роботу Жанна називає не інакше як творчою, бо до кожного взуття — свій підхід.

 — Чи про це мріялось? — запитуємо у Жанни, дивлячись, як жінка з посмішкою зашиває черевика.

— У дитинстві я мріяла стати стюардесою! 

— Невже як у тій пісні, стюардеса на ім’я Жанна?

— Мабуть що так, але то була лише дитяча мрія, після закінчення першої школи вступила до Харківського університету архітектури та будівництва, де здобула вищу освіту і отримала спеціальність менеджмент організацій, — розповідає взуттєвик.

Її шлях до власної справи був довгим. Вона приїхала додому дипломованим спеціалістом та відразу влаштувалася працювати на завод «Металіст». А згодом на відпочинку у Закарпатті зустріла свою долю — чоловіка Ярослава. Після кількох років зустрічей та розлук вони вирішили одружитися і Ярослав переїхав до Старокостянтинова. 

Будівельник із Закарпаття почав шукати собі справу. Підказку отримав від тещі — мама Жанни подарувала їм на весілля спеціальну машинку для ремонту військового взуття. У неї теж було бажання зайнятися цією справою, але до реалізації не дійшло, зате тепер допомагає у майстерні доньці. 
Ярослав познайомився з професійними чоботарями, почав працювати у них учнем, а ось у Жанни на роботі тим часом виникли проблеми. 

На «Металісті» почалися скочення, і згодом жінці довелося робити вибір: працювати за мізерну зарплату чи шукати щось інше. Від центру зайнятості Жанна закінчила курси перукарів, але зрозуміла, що це не її справа, хоча зізнається, що й до цих пір має кілька клієнтів та стриже для задоволення. 
На якийсь час пошуки нової роботи зупинилися — Жанна стала мамою. Тепер шестирічний Тарасик її найбільше натхнення. 

А Ярослав почав приносити роботу додому. Замовлень стало більше, і він довго засиджувався над ремонтами. Жанна запропонувала чоловіку допомогу. Просто, щоб швидше звільнити вечір для відпочинку.

— І мені сподобалося! З голкою я ж завжди дружила — умію вишивати, в’язати. Я не маю спеціальної освіти, навчилася чоботарству у чоловіка, але ремонтую взуття так, як для себе, — усміхається жінка.

Тепер у Жанни власна справа. Вона — підприємець. Її робочий день починається з огляду замовлень. 

— Доробляю складнішу роботу, а якщо щось легке та не значне, стараюся зробити швидше та віддати клієнту одразу. Чоловік каже, що він не брав би і половини з тих замовлень, на які зважуюся я. А мені щоразу хочеться спробувати щось нове. Та й приємно, коли клієнти залишаються задоволеними. Хоча так буває не завжди. 

— Хтось дивується, що взуття ремонтує жінка, буває, дивляться з недовірою, адже зазвичай це роблять чоловіки. Та головне — результат, клієнт має залишитися задоволеним. 

У розмові майстриня згадує кумедний випадок. Жінка принесла до майстерні чоботи своєї матері. Потрібно було замінити підошву. 

— Цей ремонт зазвичай виконуємо за два тижні. Отож, почала приміряти замовлені підошви, правий чобіток зробила, а лівий усе ніяк не вкладається — устілка заважає. Вирішила її вийняти, а там хустинка. В ній — тисяча гривень. Виявляється, мати клієнтки, жінка похилого віку, заховала у чобіт гроші і забула, а винним у всьому зробила зятя, мовляв, він гроші забрав. Так ми врятували репутацію зятя! — сміється Жанна.

Буває, у сумках та рюкзаках люди забувають цінні речі.

Нещодавно у жіночій сумці, яку здали на ремонт, лежали золоті сережки. Клієнтка була вражена знахідкою і щиро подякувала. 

Жанна не вважає свою роботу важкою чи монотонною. 

— Люди не дають мені сумувати, а коли поряд рідні, а синочок Тарас у куточку майстерні стукає молоточком, на душі так приємно!

Між тим сім’я завжди знаходить час для відпочинку. Разом з сином бувають у аквапарку та розважальних центрах Хмельницького, влаштовують посиденьки з друзями, подорожі на море та у Карпати. 

До речі, Жанна Брикун каже, що знає у місті жінок, які теж пов’язані з такою професією. Крім взуття вона ремонтує сумки, рюкзаки, гаманці, вставляє замки у шкіряний одяг. 

Нещодавно їй запропонували роботу за освітою з хорошою заробітною платою. Але із майстерні, де сама собі господиня, менеджер з червоним дипломом йти не поспішає.

— Тут у мене є стабільний дохід, вільний графік, я маю час на сім’ю і бачу, як росте моя дитина.

І хоча обсяг замовлень залежить від сезону — найбільше їх маємо у осінньо-зимовий період, — робота є завжди, — каже жінка.

Тим часом у двері вже стукає новий клієнт. Жанна роздивляється взуття, приймає замовлення і усміхаючись, ставить черевики на полицю. А потім повертається до машинки — маминого весільного подарунку — і продовжує роботу. 

Хтось заглядає у вікно і дивується: жінка ремонтує взуття. І таке буває, коли справа до душі.

Фото Василя Дацюка