У взуттєвій майстерні навпроти ринку «Анастасія» перехожі задивляються на молоду жінку, яка ремонтує взуття. Щодня вона міняє замки, відновлює шви, ставить латки і приємно дивує старокостянтинівців.
— Жінка-взуттєвик? І молотком стукає? — посміхаючись, каже немолодий чоловік, проходячи повз. Між тим 35-річна Жанна Брикун з посмішкою продовжує свою справу.
Як потрапила вона у цю нежіночу професію і чи може назвати її справою свого життя? Журналісти Starkon.city поспілкувалися з майстринею і дізналися деталі.
На полицях міні-майстерні чекають своєї черги черевики та чоботи, сумки та рюкзаки. Жанна працює над черговим замовленням. Розмова виходить довгою, з перервами на прийом взуття та спілкування з клієнтами, але саме це, каже жінка, їй і подобається у цій справі — постійне спілкування з людьми та творчість. Так, свою роботу Жанна називає не інакше як творчою, бо до кожного взуття — свій підхід.
— Чи про це мріялось? — запитуємо у Жанни, дивлячись, як жінка з посмішкою зашиває черевика.
— У дитинстві я мріяла стати стюардесою!
— Невже як у тій пісні, стюардеса на ім’я Жанна?
— Мабуть що так, але то була лише дитяча мрія, після закінчення першої школи вступила до Харківського університету архітектури та будівництва, де здобула вищу освіту і отримала спеціальність менеджмент організацій, — розповідає взуттєвик.
Її шлях до власної справи був довгим. Вона приїхала додому дипломованим спеціалістом та відразу влаштувалася працювати на завод «Металіст». А згодом на відпочинку у Закарпатті зустріла свою долю — чоловіка Ярослава. Після кількох років зустрічей та розлук вони вирішили одружитися і Ярослав переїхав до Старокостянтинова.
Будівельник із Закарпаття почав шукати собі справу. Підказку отримав від тещі — мама Жанни подарувала їм на весілля спеціальну машинку для ремонту військового взуття. У неї теж було бажання зайнятися цією справою, але до реалізації не дійшло, зате тепер допомагає у майстерні доньці.
Ярослав познайомився з професійними чоботарями, почав працювати у них учнем, а ось у Жанни на роботі тим часом виникли проблеми.
На «Металісті» почалися скочення, і згодом жінці довелося робити вибір: працювати за мізерну зарплату чи шукати щось інше. Від центру зайнятості Жанна закінчила курси перукарів, але зрозуміла, що це не її справа, хоча зізнається, що й до цих пір має кілька клієнтів та стриже для задоволення.
На якийсь час пошуки нової роботи зупинилися — Жанна стала мамою. Тепер шестирічний Тарасик її найбільше натхнення.
А Ярослав почав приносити роботу додому. Замовлень стало більше, і він довго засиджувався над ремонтами. Жанна запропонувала чоловіку допомогу. Просто, щоб швидше звільнити вечір для відпочинку.
— І мені сподобалося! З голкою я ж завжди дружила — умію вишивати, в’язати. Я не маю спеціальної освіти, навчилася чоботарству у чоловіка, але ремонтую взуття так, як для себе, — усміхається жінка.
Тепер у Жанни власна справа. Вона — підприємець. Її робочий день починається з огляду замовлень.
— Доробляю складнішу роботу, а якщо щось легке та не значне, стараюся зробити швидше та віддати клієнту одразу. Чоловік каже, що він не брав би і половини з тих замовлень, на які зважуюся я. А мені щоразу хочеться спробувати щось нове. Та й приємно, коли клієнти залишаються задоволеними. Хоча так буває не завжди.
— Хтось дивується, що взуття ремонтує жінка, буває, дивляться з недовірою, адже зазвичай це роблять чоловіки. Та головне — результат, клієнт має залишитися задоволеним.
У розмові майстриня згадує кумедний випадок. Жінка принесла до майстерні чоботи своєї матері. Потрібно було замінити підошву.
— Цей ремонт зазвичай виконуємо за два тижні. Отож, почала приміряти замовлені підошви, правий чобіток зробила, а лівий усе ніяк не вкладається — устілка заважає. Вирішила її вийняти, а там хустинка. В ній — тисяча гривень. Виявляється, мати клієнтки, жінка похилого віку, заховала у чобіт гроші і забула, а винним у всьому зробила зятя, мовляв, він гроші забрав. Так ми врятували репутацію зятя! — сміється Жанна.
Буває, у сумках та рюкзаках люди забувають цінні речі.
Нещодавно у жіночій сумці, яку здали на ремонт, лежали золоті сережки. Клієнтка була вражена знахідкою і щиро подякувала.
Жанна не вважає свою роботу важкою чи монотонною.
— Люди не дають мені сумувати, а коли поряд рідні, а синочок Тарас у куточку майстерні стукає молоточком, на душі так приємно!
Між тим сім’я завжди знаходить час для відпочинку. Разом з сином бувають у аквапарку та розважальних центрах Хмельницького, влаштовують посиденьки з друзями, подорожі на море та у Карпати.
До речі, Жанна Брикун каже, що знає у місті жінок, які теж пов’язані з такою професією. Крім взуття вона ремонтує сумки, рюкзаки, гаманці, вставляє замки у шкіряний одяг.
Нещодавно їй запропонували роботу за освітою з хорошою заробітною платою. Але із майстерні, де сама собі господиня, менеджер з червоним дипломом йти не поспішає.
— Тут у мене є стабільний дохід, вільний графік, я маю час на сім’ю і бачу, як росте моя дитина.
І хоча обсяг замовлень залежить від сезону — найбільше їх маємо у осінньо-зимовий період, — робота є завжди, — каже жінка.
Тим часом у двері вже стукає новий клієнт. Жанна роздивляється взуття, приймає замовлення і усміхаючись, ставить черевики на полицю. А потім повертається до машинки — маминого весільного подарунку — і продовжує роботу.
Хтось заглядає у вікно і дивується: жінка ремонтує взуття. І таке буває, коли справа до душі.