П’ять порад від Розалії Гарбарець: як зберегти любов учнів, повагу людей, здоров’я і саму себе

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
  • 04.10.2018 13:07
  • 0

Швидку летючу ходу Розалії Петрівни Гарбарець можна упізнати здалеку. Вона енергійна і непосидюча. Важко повірити, що за плечима цієї жінки більше п’ятдесяти років педагогічного стажу, з яких тридцять директорства у міській школі №3.

Напередодні Дня учителя журналісти Starkon.city зустрілися із Розалією Петрівною і отримали від педагога поради на усі випадки життя.

 

Порада номер один. Про учительство

Ніколи не задумувалася ким я стану. Могла стати гімнасткою, бо у юності мала спортивні досягнення, могла б податися у туристичний бізнес, бо це заняття мені завжди подобалося. Та я народилася на Деражнянщині, у селі Вівсянники, в учительській сім’ї. З дитинства школа була мені другим домом. А вдома, звісно, — найкраще. Тож після школи закінчила Острозьке педучилище, а згодом — Кременецький педінститут.

Від учителя до директора

Як я уперше прийшла у якості учителя на урок ? Це було у селі Великі Пузирки, де я працювала вчителем початкових класів. Пам’ятаю, увійшла і одразу побачила очі, милі дитячі очі. 

Напевне, щоб відчути себе учителем, потрібно найперше потоваришувати з дітьми.

Бо коли у тебе вірять учні, тоді ти й учитель.

На першому місці свого вчителювання я знайшла хорошого наставника — директора школи Олександра Гадомського. Молода та недосвідчена, я зачаровувалася його умінням бачити все і всіх. А далі я працювала учителем хімії і біології в селі Сохуженці, і, врешті, повернулася до школи у село Антоніни, де сама  навчалася. Зараз згадую і думаю, як важливо потрапити молодій людині у колектив, де всі горять справою, де є чистота відносин, відповідальність і культура. Там я пропрацювала три роки, але доля привела мене у Старокостянтинів.

 

Порада номер два. Про сім’ю

До Старокостянтинова я приїхала уже одруженою, за чоловіком, який потрапив по розподілу у це місто. Прийшла працювати у школу номер три - і розгубилася. Була негода. Мене зустріло убоге дореволюційне приміщення, темні гнітючі парти, багнюка перед входом. Щоправда, перед школою був фруктовий садок, і я зачепилася поглядом за червонобокі яблука. Як мені було важко! Я так сумувала за Антонінською школою, підтримкою старших досвідченіших учителів, за своїми дітьми.

Я не вірила, що залишуся у третій школі надовго.

Але прийшла на урок і знову побачила щирих відкритих дітей. Тоді у третій школі навчалося всього 68 учнів.

Роза Гарбарець під час виступу на святкуванні 100-річного ювілею третьої школи

 

Через три роки мене викликали у районний відділ освіти на розмову і запропонували стати директором третьої школи. А мені ж всього 29 років, є синочок Віктор, я вагітна Олежиком. Як тут бути? Прийшла додому. Присіла на хвильку і розповіла усе чоловікові Станіславу. Він нічого не сказав, але його очі дали добро. І далі кожен його вчинок допомагав мені бути директором. Адже досить часто я засиджувалася на роботі, затримувалася допізна у кабінетах області, а вдома на мене чекали турбота і розуміння.

 

Порада номер три. Про роботу

Коли людину ставлять у незвичні умови, вона акумулює у собі всі сили. Так було тоді, коли мене поставили перед фактом, що я — директор. Відразу згадала, як працювали ті, хто був на моєму педагогічному шляху.

З чого розпочала? Ви будете сміятися. Але це був костюм.

Я замовила собі у швачки піджак і спідницю, купила блузочку та туфельки на підборах. Пам’ятаю: йду по школі, а каблучки: «цок-цок». І чую шепотіння учнів за спиною: «Розочка йде». Мені так подобалося те «Розочка». А якщо серйозно, розпочала я своє директорство із об’єднання педагогів, учнів та батьків у одну команду.

Хороший учитель для школи – скарб.

Моєю підтримкою у школі і друзями у житті стали учителі: Ганна Мандельбойм, Євгенія Грень, Валентина Десюк, Галина Сінтюк, Євгенія Тишко, Надія Шуплат, Анатолій Бондаренко, Віра Цимбаліст.

Роза Гарбарець разом з колегами - ветеранами педагогічної ниви

 

А перед собою я поставила завдання, яке згодом стало моїм життєствердним девізом: «На роботу йти з радістю, а з роботи повертатися з гордістю». Чому з гордістю? Бо це розуміння того, що ти прожив цей день недарма і зробив усе задумане. 

Так і планувала усі тридцять років свого директорства. Разом з колективом нам вдалося збудувати нову школу, у якій з’явилися спортзал, світлі класи, опалення, облаштувати подвір’я із доріжками та спортмайданчиком. 

Розмова двох директорів третьої школи - Василя Михайлюка та Розалії Гарбарець.

 

Ще п’ятнадцять років я працювала учителем, із задоволенням передавала досвід молодшим і створила свою систему уроків здорового способу життя. Тепер моя третя школа — це освітній заклад сприяння здоров’ю. Звичайно, за плечима уже були досягнення, про які не любила розповідати людям: відмінник народної освіти України, вчитель-методист, Почесний громадянин міста. Обиралася і депутатом міської ради, до сьогодні — голова ради ветеранів учителів міста.

Скарб школи - учителі та учні, яких знає Україна.

Та що ті усі регалії й грамоти проти учнів, про яких знає місто, край, Україна? Це Оксана Радушинська — письменниця,поетеса, журналіст, волонтер, Юрій Цеков — редактор журналу «Перець», Володимир Нагнибіда — заступник ректора Хмельницького університету, Віталій Неймак — викладач університету та багато інших учнів, зустріч з якими — радість та розрада.

 

Порада  номер чотири. Про втрату найдорожчих. 

Як пережити втрату рідних? Як зібрати себе докупи? Упевнена, лише за допомогою роботи. Разом з чоловіком ми виростили наших синочків — Віктора та Олега. Але горе не питає куди і коли постукати — я втратила синочка Вітю, чоловіка, матір і батька, брата Георгія. А скільки колег тепер лише у моїй пам’яті! Кожна така втрата каменем на серці.

Я рятувалася школою. 

А коли вийшла на пенсію, одразу знайшла собі безліч улюблених занять. Тішуся рідними: сином Олегом, невістками Ольгою і Тетяною, онуками Вітою, Віталієм та Ольгою, правнуками Ярославом, Анжелікою, Данею та Іллюшею, своїми учнями, третьою школою, якій уже 100 років, її виглядом, до якого доклала своє серце і розум. 

 

Порада номер п’ять. Про секрети молодості, відпочинок та подорожі

Мудрий той, хто каже: рух — це життя. Я завжди у русі. Працюю біля дому, на дачі. Допомагаю людям пізнати себе і передбачити хвороби, відвідую клуб «Надвечір’я». Ще працюючи у школі, розпочала організовувати поїздки на море та по Україні. До речі, продовжую цим займатися і досі. Одеса, Євпаторія, Брест, Севастополь. Цього року їздили на Азовське море, а взагалі таких поїдок у мене вже більше сотні.

Словом, я живу. Часу, скажу вам, не маю ніколи.

На голові зачіска, в голові — план, і про костюмчик не забудьте. Ось і увесь мій секрет. Жартую, звісно.

Фото Василя Дацюка та з особистого архіву Розалії Гарбарець

Коментарі:

Цікаві матеріали наших партнерів

Останні новини