Кажуть, Господь забирає найкращих. Два аси, найдосвідченіші пілот і штурман здійснили свій останній політ 2 березня 2022 року, на сьомий день повномасштабної війни. Цього ніколи не мало статися. Мужні, професійні, з десятками бойових вильотів за плечима, сильні особистості, у яких завжди був план Б.
Пілот полковник Микола КОВАЛЕНКО пройшов усі щаблі кар'єри військового льотчика - від командира ланки, ескадрильї у 806 бомбардувальному авіаційному полку у Луцьку до командира 7 бригади тактичної авіації, начальника Старокостянтинівського гарнізону.
Останні роки він працював заступником начальника Харківського національного університету повітряних сил (ХНУПС), куди був переведений за наказом командування Повітряних Сил ЗСУ.
Засвоїв 6 типів літаків (Л-29, Л-39, Су-15(ТМ), Су-24М, Су-24МР, Су-24МП. Брав участь у бойових діях на Донбасі у 2014 році, особисто здійснив 19 бойових вильотів для ураження позицій сепаратистів і російських військ, за що у вересні 2014 року був нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
Штурман капітан Євген КАЗІМІРОВ увесь час проходив службу у бригаді, від старшого штурмана дослужився до штурмана ескадрильї авіаційної ланки авіаційної ескадрильї. Останні 10 років працював у компанії "Нова пошта", де зробив хорошу кар'єру і здобув неабиякий авторитет - став кращим територіальним менеджером партнерської мережі Хмельницької області.
З 2020 року Євген навчався в Міжрегіональній академії управління персоналом на факультеті адміністративний менеджмент. В березні 2022 року мав проходити практику в міській раді Старокостянтинова і після цього захищати диплом. Але для нього найголовніше було з першого дня війни реалізувати себе у небі.
Два бойові льотчики Микола КОВАЛЕНКО та Євген КАЗІМІРОВ були так далеко один від одного, але опинилися у кабіні Су-24М.
24 лютого змінило усі мирні плани мужніх чоловіків. Микола Коваленко мчав до Старокостянтинова, де палав аеродром, із рідної Житомирщини, куди разом з дружиною Наталею якраз приїхали з Харкова у відпустку. О 8 ранку вони уже були у місті, дорогою вирішивши усі формальності. Наталя Сергіївна згадує: чоловік не вагався - у Харків не повернеться, буде літати, бо потрібен тут.
Директор регіональної мережі "Нової пошти" Євген Казіміров зранку 24 лютого стояв біля приміщення військкомату. Напередодні у розмові з 18-річним молодшим сином, який хотів йти у тероборону Києва, Євген сказав: "Ні, сину, це моя війна, а ви з братом повинні вчитися і продовжувати рід".
2 березня вони підняли літак при загрозі ракетного нападу на аеродром, а далі пішли на бойове завдання. По Житомирському напрямку зав'язався повітряний бій, за яким з острахом і молитвою спостерігали сельчани крихітного села Довбиш Новоград-Волинського району.
Очевидці кажуть: екіпаж міг катапультуватися і, можливо, тоді хлопці залишилися б живими, але вони відводили палаючий літак з-під удару, таким чином рятуючи від розгрому село і найперше людей.
Сельчани називають двох льотчиків Героями та хочуть зберегти про них пам'ять на усе життя, звівши у селі пам'ятник. Поховані полковник Коваленко Микола Миколайович та штурман майор Казіміров Євген Вікторович на кладовищі в Старокостянтинові.
УКАЗОМ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ №131/2022 13 березня 2022 року КОВАЛЕНКО Микола Миколайович посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІ ступеня.
УКАЗОМ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ №131/2022 13 березня 2022 року КАЗІМІРОВ Євген Вікторович посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Але що за цими офіційними стрічками? Як мало ми дізнаємося зі звітів про нагороди та звання. Тому спілкуємося з рідними, яким мужні льотчики залишили спогади, хвилювання та вічну тугу.
Наталія Коваленко: "Він все життя жив небом, а я жила ним!»
"Я все життя була за чоловіком, я і справді йшла за ним на край світу. У Миколи завжди була ціль, він все планував. Навіть наше одруження розпланував, коли поставив мене і батьків перед фактом і навіть назвав дату… Перш за все він жив своєю професією, небом, а я жила ним. В подробицях знала про всі його проблеми, хвилювання, вивчила усі типи літаків, і все життя чекала із польотів, - починає нелегку розмову Наталія Сергіївна Коваленко.
Вони обоє із Житомирщини. У 9 класі хлопець із сусіднього села прийшов до їхнього класу. Спочатку між Миколою і Наталкою виникла щира дружба, потім юнацьке кохання. А далі була розлука - закінчивши школу на відмінно, Микола вступив до Ставропольського вищого військового авіаційного училища льотчиків і штурманів, а Наталя до Київського вузу. Але хіба відстань може стати на заваді справжнім почуттям?
- Щодня Микола писав листи. Часом пошта затримувалася, приходило по два-три на день, я втрачала суть. Тоді він став їх нумерувати. І це була ціла захоплююча історія, у якій ми розповідали один одному про усе на світі. Між іншим, ця відвертість збереглася між нами на усе життя! - розповідає жінка.
Згодом Микола усіх поставив перед фактом про їхнє одруження. Велике весілля відгуляли на Житомирщині. А одразу після училища, до речі, він закінчив його з червоним дипломом, чоловік запропонував дружині їхати з ним до першого місця служби.
- Батьки просили зачекати, але останнє слово завжди було за Миколою. Сказав моєму батькові, що коли одружився, взяв за мене відповідальність, а тому маю бути поряд. Ось і привіз мене на Північ, у Мурманську область, в селище Африканда. Там народилася наша донечка, яку Микола назвав як і мене, Наталкою. Як не відмовляла, не послухав: казав - буде красуня Наталочка з бантиками! І крапка. Він завжди таким був, справжнім чоловіком!
Наталія Сергіївна згадує роки розпаду союзу.
- Я одразу йому сказала, що нам потрібно повертатися в Україну! І як важко Миколі не було, бо мав тут блискучі перспективи, він не схибив, знайшов у собі сили. Мені здавалося, що своєю наполегливістю і жагою до професії він ладен пробити стіни! Йому ж насправді нічого у житті легко не давалося! Спочатку був Краматорськ. Потім Луцьк, але то уже бомбардувальники, і чоловіку знову потрібно було перенавчатися.
У Луцьку народився їх синочок. Коли сину було 9 місяців, Микола вступив до Національної академії оборони України. Наталії було важко, діти хворіли, брав відчай, але справлялася сама і навіть не думала потурбувати чоловіка. Знала: все покине, примчить, а мусить бути там, де потрібен. В Луцьку вони прожили 15 років, а далі Миколу Коваленка призначають інспектором у Повітряне командування Захід у Львові. Проте пілоту потрібні нальоти, і Коваленка переводять до Старокостянтинова - буквально на кілька років, щоб здобути 2 та 1 льотний клас.
Спочатку він був першим заступником, потім командиром бригади, начальником гарнізону. Він так перейнявся бригадою, так жив небом, що й не думав кудись їхати. Старокостянтинів подарував їм 16 щасливих років. Тут і Наталія нарешті знайшла свою справу, працювала у банку. Вона втомилася їздити по гарнізонах, але все одно згодом покинула все і поїхала за чоловіком у Харків. Та навіть коли Коваленка перевели спочатку у Вінницю, а згодом у Харків заступником начальника авіаційного університету, Старокостянтинівське небо не відпускало, він час від часу повертався сюди літати.
- Про те, що буде війна, знав, мабуть, за рік до її початку. А я йому вірила. Як завжди. Паніки не влаштовував, це не про нього. Просто пояснив ситуацію. Наша донька закінчила київський лінгвістичний університет за спеціальністю китайська та англійська мови. Два роки жила у Китаї, потім у Дубаї, де мала перспективну роботу, об'їхала півсвіту. Наташа вся у тата: якби народилася хлопцем, здається, не те що льотчиком, космонавтом стала б! У травні 2021 року в телефонній розмові Микола сказав їй: може бути таке, що ти не зможеш повернутися в Україну. І вона одразу приїхала додому. Знаєте, і ми, і наші діти не уявляли, що можна жити деінде. Тут для нас найкраще, тут все рідне!
А їхній син навчається у Київському національному університеті будівництва та архітектури.
23 лютого увечері подружжя приїхало на Житомирщину.
- Ми їхали зробити роковини по мамі, Микола взяв відпустку… А о 5 ранку нам зателефонувала донька: Київ бомблять! Втримати мого чоловіка було нереально! Микола зателефонував у Харків, дав розпорядження відкликати з відпустки та відрядити у бригаду. Ледь встигла зібрати у сумку якісь речі, а батько буквально кинув у вікно автівки кусень сала, хліб та воду. О 8 ранку були у Старокостянтинові. Він знайшов стару форму і пішов у військкомат.
А далі Микола щодня виходив на зв'язок. Наталя чекала, як робила це роками. У ту останню ніч ночував вдома, приїхав о 12 ночі.
Далі жінка пам'ятає все по годинах:
Ми вимкнули світло, лягли спати, а я кожною клітинкою відчуваю його важкі думки.
- Коля, про що ти думаєш?
- Як ти в темноті бачиш, що я думаю? - засміявся чоловік.
- Та якось умію за 32 роки подружнього життя…- відказую. А далі його слова:
- Знаєш, думаю, що не дай Боже побачу якісь перешкоди, якісь цілі у бік моєї Житомирщини, буду там одразу!
Раненько 2 березня я його провела, Коля поцілував мене як завжди та сказав: "Бережи дітей!" Я посварила, мовляв, що ти таке говориш, об 11 годині ми ще спілкувалися по телефону. Мені цілий день було погано, так тремтіло серце! О 18 годині хтось постукав у двері, я побачила командира і все зрозуміла. Але все одно просила: "Хлопці, тільки не кажіть, тільки не озвучуйте!
Вони мовчки зайшли у квартиру, і я сама запитала: "Житомирщина?"
Невдовзі Наталія з рідними побувала на місці трагедії, спілкувалася з людьми, розпитувала як це трапилося.
І з того часу почалося її після. Наталія Сергіївна зізнається: і досі не знайшла сенсу життя без нього. Рятує людська підтримка. У Миколи було дуже багато друзів, і тепер Наталії телефонують з усіх кінців України.
Вона поки що знає єдине: її життя тут, у Старокостянтинові, де Миколина могила. І саме тут Наталія чекатиме на Перемогу.
- Він мені постійно про Перемогу говорив. Упевнений був на сто відсотків. Казав, заберемо все наше - і Крим, і Донбас. Я не вірю, що мій чоловік загинув дарма! А знаєте, за що я поважаю Колю найбільше? У нього ніколи не було думки комусь помститися, хоча бувало всяке, він просто завжди досягав своїх цілей, у нього був свій політ. Ми гарно прожили спільне життя, кохали одне одного, не соромилися говорити теплі слова, але я лише тепер зрозуміла, як того було замало!
Олена Казімірова: "Женя сказав синам, що це його війна, і він піде першим!»
З Оленою Казіміровою, дружиною загиблого бойового штурмана Євгенія Казімірова ми зустрічаємося на території лікарні. Жінка працює старшою медсестрою реанімаційного відділення.
Каже, назавжди запам'ятала очі чоловіка, коли він стояв біля військкомату у перший день війни. Це була емоція хвилювання і дитячої радості - що взяли, що він потрібен.
Пройшло десять років відтоді як Євгеній покинув авіацію. Натомість знайшов себе у зовсім іншій сфері. Це він відкрив перше відділення "Нової пошти" у Старокостянтинові, а згодом ще одне і ще, доки не став регіональним менеджером по Хмельницькій області. У нього було стільки роботи та стільки планів!
- Але Женя одразу сказав: кожен має займатися тим, що уміє найкраще. На "Новій пошті" без мене обійдуться, а на війні…. І радів, що руки все пам'ятають. А я не перечила, ми завжди поважали справу один одного, - розповідає Олена.
Жінка згадує: молодшому 18-річному сину, який перед самою війною, 22 лютого зателефонував з Києва і сказав, що разом з хлопцями йде у тероборону, Женя відповів коротким "ні".
"Це моя війна, це я офіцер запасу, і першим піду. А ти будеш вчитися, а брат продовжить наш рід", - зараз розумію, ті слова чоловіка стали своєрідним епіграфом до нашого майбутнього. Він загинув, щоб ми жили, дихали на повні груди, вірили у Перемогу. І вона буде! - емоційно розповідає жінка.
Олена пам'ятає, як 28 лютого приймали у реанімації поранених льотчиків, як кидалася із запитанням: хто? Як відповідали: не твій! З чоловіком вони переписувалися короткими фразами, зрозумілими лише їм обом.
1 березня він приїхав додому вночі, а о 5 ранку 2 березня вийшов з квартири. Олена говорила з ним ще о 8 ранку. Сказав, все добре. Той день вона запам'ятала на усе життя. Чомусь дуже боліла голова і пекло під серцем. Напилася капель, а тут повідомлення із приймального: мають привести військового, ніби льотчика, а за кілька хвилин вже інше: ні, не привезуть, вже немає кого вести.
Коли увечері йшла додому, біля під'їзду зустріла сусіда. Розповів, що загинув пілот, але з Су-25. А згодом стукіт у двері. На порозі - командир. Каже, Женя загинув…разом з Колею Коваленко.
Олена ще довго у те не вірила. Спочатку їй розповіли про дві куртки та деякі документи, які знайшли на місці трагедії.
- Я тоді сказала: куртки ховати не буду. Згадала Женіні слова: випадковостей в житті більше ніж закономірностей, і ми поїхали до Новоград-Волинського ідентифікувати тіла. В прокуратурі мені віддали металевий хрестик на ниточці. Мого чоловіка. Літак згорів, а нитка ціла? Я відмовлялася вірити, що Жені немає!
Судмедексперт сказав: ви не зможете на це дивитися, покажу на телефоні. Та я 25 років у реанімації, і бачила все! Він таки показав, - розхвильовано згадує вдова і каже, що упізнала свого чоловіка за формою вух та давньому шрамі на голові.
Ховати мали 6 березня, а 5 березня телефон Євгенія з'явився у мережі. Серце Олени завмерло.
- Сини телефонують: тато у мережі! Пишуть: у кого телефон? Відгукніться! А у відповідь нічого... 7 березня він… знову на зв'язку… 8 березня Олена сказала синам: я знаю, який мені сьогодні подарунок потрібен - ми їдемо на місце падіння літака.
- Тероборона довела нас до лісу, а там дим, чути гасом, згарище, частки розкидані. Я назбирала ще немало речей хлопців… А потім присіла та й кажу: "Женя, подаруй мені свій телефон, бо … не витримаю!" І раптом дивлюся, а на землі шматочок телефонної панельки та місце, де вставляється сім-картка, і сама сім-картка… цілісінька! Згодом оператори пояснили, що у вайбері таке трапляється: підтягувався інтернет і з'являлася мережа. А ще через два тижні тероборонівці знайшли частину Женіного паспорта і посвідчення.
Збереглася обкладинка, під нею іконка Матері Божої, а під іконкою - посвідчення офіцера, і 1 сторінка ціла… Хрестик на ниточці, іконка вціліли! Як тут не вірити в Бога?!
…Вони обоє родом з містечка Антрацит Луганської області. Однокласники з 4 класу. Це Женя привіз свою Оленку у Старокостянтинів, це тут виросли їхні сини, а тепер тут все нагадує про нього та його справи.
- На Луганщині залишилися наші родичі: Женіна мама та сестра, моя тітка… Ми довго не могли до них дозвонитися, а коли у день похорону свекруха відповіла і я розповіла їй про те, що сталося, вона сказала: "Це ти винна! Потрібно було на килимок лягти, а не пустити!" Як я це мала зробити? Женя - самодостатня людина, керівник, який приймав рішення за інших. А за себе тим паче умів, і я завжди це у ньому цінувала, любила і підтримувала, - з хвилюванням розповідає Олена.
Жінка впевнена: усі ці випробування були їй таки потрібні, щоб все пережити. Адже за природою вона боєць, ридати було ніколи. Та й сини після трагедії стали іншими: старший взяв на себе батьківську відповідальність, молодший подорослішав.
Сельчани розповіли рідним про те, як льотчики відвели літак і врятували їхнє село.
- Для них наші хлопці Герої, яким хочуть поставити пам'ятник. Вони виконали своє бойове завдання і заслуговують належної пошани. І тепер це моя місія, я все зроблю для того, щоб їх подвиг не забули! - каже Олена Казімірова.
