Війна не застала їх зненацька і не змінила їхніх планів. Для волонтерів Старокостянтинова вона йде уже восьмий рік. Від початку вторгнення ворога на Донбас активні жителі краю працюють на потребу захисників.
Starkon city знайшов тих, хто після російського вторгнення 24 лютого 2022 року їздив у прифронтові міста, аби передати допомогу, зібрану старокостянтинівцями.
Що змінилося на сході України з початку великої війни, і які зміни відбулися у свідомості самих волонтерів. Про це та інше спілкуємося з волонтерами Старокостянтинівщини Оксаною Бабенко та Анатолієм Потербою.
Оксана Бабенко: “Пишаюся нашими хлопцями. Для них хочеться гори звернути!”
Ми працюємо на потребу, як одна команда
Старокостянтинівчанка Оксана Бабенко почала займатися волонтерством у 2014 році. Бухгалтер за освітою разом з іншими активними жінками міста та району вона допомагалашпиталю, де лікувалися поранені бійці. Згодом вони почали плести сітки у замку князів Острозьких, квасити капусту та готувати іншу консервацію. До справи долучилися Галина Озерчук, Наталія Косюченко, Оксана Миропольська, Тетяна Гаврилюк, Богдана Первак . Згодом команду поповнили Тетяна Чепіль, Ольга Петраш, Олександра Зіньковецька-Внук, Рая Подчащук, Сніжана Гринишина. Оксана каже, що зараз всіх і не перерахувати, бо їх ставало все більше і більше.
Так виглядає приміщення волонтерського пункту
Далі подруги Рената Врублевська, Світлана Онуфрійчук запустили благодійні аукціони, через які продавали свої вишивки та поробки. Таким чином вони збирали гроші для військовослужбовців.
Волонтерський пункт діє у співпраці з ГО “Учасники АТО міста Старокостянтинів”. Керує ним Сергій Жмурко.
Вперше Оксана Бабенко поїхала на схід у грудні 2015 року. Це була Луганщина.
- Пам’ятаю, ми привезли допомогу львівським десантникам. Перше враження? Глянула тоді на хлопців, і подумала: а не такі вони вже й бідосі, як нам, з мирного життя, здавалося! Навпаки - красиві, мужні. До речі, саме ці хлопці із заходу навчили нас любити схід України! А ще, познайомившись з тамтешніми мешканцями, я зрозуміла одну цікаву річ - бути волонтером на сході набагато складніше ніж бути волонтером у нас.
Хлопці із Львівщини навчили нас любити схід України
Оксана Бабенко каже, що далі вже й не рахували тих поїздок. Синій бус Олексія Нарижнєва, яким вони об'їздили більшість місць, бійці чекали, переказуючи один одному: “Наші їдуть”. Просто працювали на потребу, як одна команда.
І хоча перед повномасштабною війною 2022 року Оксана часто спілкувалася із військовослужбовцями, які попереджали про її початок, все одно не вірила, що це станеться. Говорить, серце не приймало.
Що змінилось з початком повномасштабної війни?
Після 24 лютого у волонтерському пункті, який працює у приміщенні Княжого скарбу, стало людно. Щодня долучалися нові старокостянтинівці.
Пріоритети волонтерки змінилися. Якщо раніше вона плела сітки, то тепер це робити було достатньо. Це дало їй можливість зайнятись організаторськими справами. А їх стало в рази більше. Потрібно було налагодити логістику, знайти спонсорів і вирішити ще сотню питань.
Сітки плетуть у різних локаціях Старокостянтинівщини
- Сітки почали плести у такій кількості, що місця у нас для того не вистачало. Тому волонтери перемістилися ще й у Будинок офіцерів, де цю справу організувала Світлана Зімченко, окремо плели у селах громади.
У кінці лютого Оксана Бабренко разом з іншими волонтерами почали їздити на фронт. -
- Ми їздили з гуманітарними вантажами через кожні два тижні. На початку вторгнення побували на Сумщині, Херсонщині, а далі були Луганщина, Донеччина. Проте найбільше мене вразила Харківщина. Суцільна руїна у селах, понівечені міста. Ми тут не раз проїздом бували до війни 2022. Ізюм, Борова, Балаклея… Як розвивалися ці міста! А тепер важко було на все дивитися.
Наші бійі такі вмотивовані, такі налаштовані на перемогу!
А потім, вже в іншій поїздці, хлопці розповіли, як орки з Херсонщини утікали. Вбивали людей, хапали награбоване, залишали своїх. Та не просто залишали. У одному із сіл росіяни кинули у колодязь поранених вояків..Ще кілька днів звідти лунав стогін. У іншому населеному пункті їх зачинили у сараї та підпалили. Вони кидали трупи своїх на людських подвір'ях, у лісах… А про те, що вони робили з нашими людьми, розповідати не можу. Словом, нелюди!
Ми неодмінно переможемо!
Нещодавно Оксана побувала під Бахмутом. Каже, вже дорогою чули вибухи, а на місці була постійна стрілянина. Але їй здалося, що вона цього не бачила і не чула. Дивилася на хлопців, які виїхали за вантажем. Кремезні, мужні, а у очах такі глибокі: і смуток за домом, і радість від зустрічі, і незборима злість.
- Пишаюся ними. Такі вмотивовані, такі налаштовані на перемогу, що одразу стало ніяково за якісь там свої внутрішні переживання та сумніви. Захотілося дізнатися, що ще можна зробити. Для них хочеться гори звернути!
Завжди хочеться дізнатися, що можна зробити для ЗСУ ще
Оксана згадує про трьох бійців із танкового батальйону, з якими познайомилася на війні у 2017 році і часто зідзвонювалася та спілкувалася.
- Ваня, Андрюша, Віталік… На днях дізналася - Ваня загинув. Оптиміст Ваня, який вдихав запах привезених смаколиків і посміхався! Немає прощення російським окупантам!
Ми будемо працювати і їздити до них скільки вистачить сил!
Волонтерка впевнена у перемозі не на 100, а на 200 відсотків! Бо у першу чергу вірить тим, хто на передовій.
Ми будемо працювати і їздити до них скільки вистачить сил! І Перемога неодмінно буде. З такими хлопцями ми усе переживемо і здолаємо!
Анатолій Потерба: “Воїн на розмитій дощем дорозі… Не забуду і їхатиму знову”
Одразу після вторгнення Анатолій пішов служити у розвідроту добровольчого батальйону
Волонтер, ветеран війни в Афганістані, співзасновник Хмельницького волонтерського центру “Об'єднання волонтерів “Захист” Анатолій Потербам з 2014 року здійснив кілька сотень поїздок на схід України. Об'їздив зі своїми друзями всю Донеччину і Луганщину, не раз бував у Маріуполі.
Одразу після повномасштабного російського вторгнення пішов служити у розвідроту добровольчого батальйону, і на певний час ці поїздки перервалися. Проте, швидко зрозумів: волонтерство - це його, найкраще він вміє допомагати захисникам.
У одному з підрозділів на Сході України
- Після 24 лютого я не відразу знайшовся. Був збитий з пантелику, бо до кінця все одно не вірив, що повномасштабна війна розпочнеться. Пішов у добровольчий батальйон, працював у волонтерських пунктах Хмельницького та Старокостянтинова. Але я організовував поїздки від 2014 року, тому маю хороші зв'язки з військовими і тими, хто насправді може допомогти.
Разом із колегами Сергієм Грищуком і Тетяною Артемчук вони знайшли приміщення, яке надав підприємець Віктор Городнюк. Саме так і почалась робота над створенням підрозділу волонтерського пункту Хмельниччини. Зараз, для кращої координації зусиль, аби вантажі потрапили до різних підрозділів ЗСУ, у містах області створюються осередки, які діють під егідою центрального волонтерського штабу.
Допомога потрібна скрізь
- Нам вдалося уже двічі за час повномасштабної війни завести допомогу для ЗСУ. Ми побували на Донеччині - у Краматорську та Кураховому. Що впало в очі? Безлюддя. Забиті дошками вікна у хатах, а чим ближче до фронту, все гучніші звуки пострілів, вибухів. Тепер немає лінії розмежування, небезпека всюди.
Анатолій Потерба давно має позивний Шаман
Хлопці, звичайно, змінилися. Більше впевненості, вищі цілі. За їхніми спинами мирні жителі, яких обстрілюють день і ніч, яких вбивають! І у бійців від того навіть не злість, я не знаю, як назвати той симбіоз емоцій. Але вони як і раніше хочуть домашнього тепла, домашньої їжі, їм важливо побачити і обійняти своїх рідних. Вони нюхають хліб і підносять очі до неба! Мовляв, своє, рідне!
Зараз у волонтерському центрі, який координує Анатолій Потерба, працюють над тим, щоб придбати бус. А доки допомогу передають “Новою поштою”.
Анатолій каже, що з початку війни 2014 зрозумів своє призначення
- Ми не зупинимося. Знаєте, від 2014, як і мої колеги Олександр Чорноуз та Олексій Нарижнев, я відчував, що можу бути потрібним. Ми, афганці, з перший днів розуміли, що таке війна, організовували концерти, збирали кошти. Ніколи не забуду ту першу поїздку і молоденького хлопчину на блокпосту. Ми їхали у Слов'янськ, який тоді звільнили, зупинилися. А блокпост - то намет у полі. Бачу, тут теж дуже потрібна допомога. Але хлопці, яким не вистачало навіть води, соромляться сказати. Відкрили буса, поділилися чим могли, їдемо далі. Розвертаються, а той хлопець посміхається і махає нам рукою услід. Мов рідним. Воїн на розмитій дощем дорозі. І якийсь внутрішній важіль спрацював. З того часу я переключився на війну. Так би мовити, зрозумів своє призначення.
На запитання про перемогу та коли її чекати Анатолій Потерба відповідає, посміхаючись:
- Вона буде, а коли, не беруся казати, хоча маю позивний “Шаман”. Тоді, у перші дні війни 2022 року думалося: “Ну не може у сучасному світі статися, щоб таке було надовго!” Але підсвідомо все розумів. І згадував АТО. Теж вважали, війна не надовго. А минуло вісім років. Але тепер більше віриться у те, що все закінчиться скоріше. З нами світ, з нами - Перемога!
