Це історія про початок війни, відчай, зневіру та швидкі рішення. А ще про відродження душі, впевненість у власних силах і Перемогу України.
Журналісти Starkon.city зустрілися із мешканками Старокостянтинова, які на початку війни, рятуючи дітей, виїхали у Польщу і вже повернулися додому. Які складнощі чекали на них за кордоном і як прийняли рішення повернутися в Україну, де продовжується війна, - відверта сповідь двох старокостянтнівчанок.
«Син злякався і почав зриватися серед ночі»
Через російське вторгнення в Україну Оксана Мороз з трьома дітьми покинула рідний Старокостянтинів і поїхала до сусідньої Польщі.
11 березня жінка з трьома дітьми і мамою виїхали із міста. Добирались автобусом, на який заздалегідь замовляли місця через шалений попит на той час.
Через війну Оксана Мороз з трьома дітьми покинула рідний Старокостянтинів
«Зважитись на переїзд було дуже важко. Як і у більшості з нас початок війни викликав неоднозначні почуття – страх, шок, невідомість. А коли після чергового обстрілу аеродрому середній син злякався і почав зриватися серед ночі, перестав спати, остаточно вирішила забрати дітей подалі. Лише, щоб їм спокійніше було», - розповідає жінка.
Оксана каже: до її дітей поляки ставилися щиро та добре
У Оксани троє синів – Максиму на той час було 16, Богдану - 8 і молодшому Ярославу - 3 роки.
Сім'ю Оксани поселили в готель у центрі міста
«Дорога була довгою і важкою. Тим паче це була наша перша довга подорож разом. На кордоні простояли 3,5 години. Я їхала без документів. Із собою був лише український паспорт і дитячі свідоцтва про народження. Коли перетнули кордон, там стояли намети, де пропонували гарячі напої та їжу. Можна було зігрітися і відпочити.
Ми приїхали у польське місто Бидгош. Нас завезли в волонтерський центр, а звідти автобусом, повним людей, перевезли в Торунь. Там ми і зупинилися».
«Багато поляків відгукувалося і поселяли у себе українців»
«Ми опинилися у великому волонтерському центрі, куди звозили гуманітарну допомогу, яку відправляють в Україну – речі, продукти, побутову хімію. А на другому поверсі поселили нас. Там мешкало 200 людей. Пробули у центрі ми з дітьми шість днів. Весь цей час нам шукали житло, як і усім іншим сім’ям. Багато поляків відгукувалося і поселяли у себе українців. Приватні підприємці облаштовували кімнати для переселенців».
Для дітей переселенців постійно організовували розваги
Оксана розповідає, що їх поселили в готель у центрі міста. Забезпечили сніданками. Це був шведський стіл. Влада організувала обіди для українців по паспорту. Так тривало до 1 травня, а далі готель домовився з волонтерами, які возили обіди і вечерю з ресторану.
«Готель організував для нас кімнату, де були холодильник і мікрохвильовка, чайник. Нам дозволили там бути до 15 червня. Потім продовжили термін, бо ми багатодітна сім’я.
Ставлення місцевих до нас було дуже добрим. Причому однаково ставилися до усіх, хто там був - пенсіонери, багатодітні, одинокі. Нам допомагали, відгукувалися на наші проблеми. Тож вистачало усього. Допомогли і коли менший захворів і довелося звертатися до лікарів».
Сім'я проживала у курортному місті
Жінка отримала 300 злотих допомоги, коли приїхала, а потім кожен місяць по 500 злотих на дітей.
«У мене були думки залишитися у Польщі. Навіть почала шукати роботу. Проте знайти її було нереально, бо таких як я багато. До речі, поляки, коли здають житло повинні бути впевнені у твоїй платоспроможності, саме тому спочатку потрібно знайти роботу. І ще важливо влаштувати дітей у школи та садочки, а місць на той час уже не було».
Дітям було затишно, але вони хотіли додому
Старокостянтинівчанка згадує: їй сподобалось, як волонтери організовували для українців зустріч «Давайте знайомитись». Українці і поляки збиралися на пікнік. Для дітей були різноманітні намети, де перукарі стригли безкоштовно, був майданчик з аквагримом, багато батутів, стояли чоловіки жарили ковбаси на грилі.
А в окремому наметі українські кухарі готували український борщ. І це було так зворушливо!
На Великдень православна церква та волонтери зробили кошик з паскою, ковбаскою, яйцями. Загалом видали до 300 кошиків, а священник усе посвятив.
В самому центрі міста навіть напис є «Торунь» солідарний з Україною».
У Польщі сім’я побувала у зоопарку, каталися на теплоході, відвідали багато історичних екскурсій. В самому центрі міста навіть напис є «Торунь» солідарний з Україною»..
«Ми залишаємося у рідному місті!»
«Діти досі з теплотою згадують нашу подорож. І запитують: чи можна з’їздити туди просто на відпочинок», - зізнається багатодітна мама.
І водночас пригадує,- як старший Максим хотів додому, до друзів.
«Ми повернулися додому 30 травня. Коли я писала відмову від допомоги у соціальному фонді, працівники пропонували залишитися ще на рік, казали, що допоможуть з житлом. Проте ми все ж вирішили повертатися, бо скрізь добре, а вдома краще. Навіть у цей час, коли йде війна, ми залишаємося тут, у рідному місті, бо віримо у ЗСУ і сподіваємося на перемогу!» - каже Оксана.
«Здавалось, усе це не з нами відбувається, якась помилка!»
Старокостянтинівчанка Людмила Демчук разом з двома дітьми виїхала до Польщі на початку війни, у березні 2022 року.
Людмила Демчук виїхала з Старокостянтинова у березні 2022
Молода жінка почала розмову із тривожних спогадів, які не полишають її і досі.
«Повномасштабне вторгнення рф у Старокостянтинові ми відчули і почули вже 24 лютого. Паніка, страх, відчай, безпорадність... Здавалось, що усе це не з нами відбувається, що все це невірно, помилка і через кілька днів закінчиться. Та минули ті кілька днів і наші надії ставали слабшими…»
Людмила зізналася: найбільший страх був не за себе, а за дітей.
«Я з дітьми у чужій країні залишилася просто посеред вулиці»
«Серія вибухів у місті, злякані очі дітей, відчай і знову страх… Саме тоді до Польщі їхав священник з нашого костелу і міг забрати сім'ю з трьох людей. Я зрозуміла, що це мій шанс і вирішила їхати. Домовилась зі знайомими, які заберуть мене на кордоні.
На кордоні було важко, але діти виглядали спокійнішими
На митниці була така черга, що нам довелось затриматись, а та машина нас не зустріла... Я з дітьми у чужій країні, без знання мови залишились просто посеред вулиці. А на кордоні мільйони людей, які спали на підлозі, хто де бачив, здавалося, шансу виїхати з кордону вглиб країни теж немає. Куди їхати і що робити теж не знала, та біля мене мої діти і я не могла впадати у відчай».
З дітьми у чужій країні Людмила не одразу розуміла, як їй бути
Тоді Людмила зібрала себе до купи і зателефонувала двоюрідній сестрі.
«Вона жила у Варшаві і готова була нас прилаштувати, та потрібно було добратись до Варшави. І тут нам пощастило: автобус, який їхав від кордону, міг взяти сім'ю із трьох людей.
Людмила поїхала з синами у невідоме
Разом із синами сідаємо у автобус і робимо крок у невідоме.… Та, у результаті, за допомогою сестри, потрапляємо у чудову сім'ю, яка приймає нас, як рідних. 11-річний Михайло та 15-річний Іванко йдуть у школу, швидко долають мовний бар'єр і навіть знаходять собі друзів! Жінка, яка нас прихистила, - власниця дитячого садочка, от я з синами їй і почала допомагати».
Нові друзі стали для дітей особливими
«Поляки казали: залишайтеся, куди ви їдете?»
Так сім’я жила до травня, а потім Людмила вирішила повертатися в Україну.
«Коли у нашому місті все ніби то трохи стихло, вирішили, що потрібно повертатись. До батьків, до роботи, до школи. Старший Ваня саме закінчував 9 клас, потрібно починати посилено готуватись до вступу у виш, до ЗНО. У день, коли ми виїжджали, за нами плакали усі: діти в садочку, нові друзі та сім'я, яка нас прихистила та стала вже рідною. Усі вмовляли: залишайтесь, куди ви їдете?
Коли Людмила з дітьми виїжджала, за ними плакали усі
Дорога назад була дуже важкою. Автобус, яким ми повертались, ледь не потрапив в аварію, врешті поламався. А у Хмельницькому нас зустріли звуки сирен, і супроводжували до самого Старокостянтинова. Діти, та і я теж, почали сумніватись: а чи варто нам було повертатись?»
«Старокостянтинів змінився, і люди теж»
Проте згодом, посміхаючись, згадує жінка, все стало на свої місця. Старокостянтинів дещо змінився і люди теж. Усі стали зібраними, більш впевненими. З'явилась віра і уже майже повна впевненість у перемозі. Усі чимось зайняті: робота, городи, волонтерство, плетіння сіток. Людей уже не так лякали сирени!
Тепер у душі віра і впевненість у перемозі
«Дуже багато людей повертались додому. Дехто навіть почав робити ремонти - віра ЗСУ стала неймовірною! А ще усі цікавляться новинами - від великого до малого. Діти розбираються в політиці, зброї та орієнтуються у військових поняттях».
Людмила розповіла, що на запрошення польських друзів їздили до них святкували Різдво.
«Людська доброта та милосердя – невичерпні! Україна точно переможе - у всіх уже повна впевненість у цьому!»
