Зажурена жінка часто згадує свого сина маленьким. Спритний сільський хлопчина встигав всюди. Був учасником шкільних свят, гарно танцював і співав. Особливо пригадується Лідії Михайлівні як Вася учив вірш Сосюри "Любіть Україну". Чомусь саме ця поезія давалася хлопчику важко, тому він знову і знову повторював "Сосюра. Любіть Україну, як сонце любіть…". І навіть коли виріс, збираючись разом, рідні часто згадували про ту мить…
Тепер у родини Антонюкових залишилися лише спогади. Дуже світлі і водночас дуже важкі.
Антонюков Василь Миколайович загинув під час артилерійського обстрілу у стрілецькому бою з військовими формуваннями російської федерації, отримавши поранення несумісне з життям.
Це сталося рік тому, 17 листопада 2022, поблизу села Яковлівка Бахмутського району Донецької області.
Уже рік у мами немає рідного синочка, у дружини - любого чоловіка, у дітей - найкращого батька… Немає брата, дядька, хрещеного, вірного друга і доброї людини. Бо саме так мешканці Григорівки відгукуються про Василя.
Кажуть, був людяним, справедливим, працьовитим і порядним. Саме такі як він і займали чергу у військоматі у перші дні великої війни.
Мобілізований одразу пішов у тероборону міста. А далі були злагодження і фронт.
Василь Антонюков служив сержантом і командиром стрілецького відділення, стрілецького взводу, стрілецької роти, першого стрілецького ба-тальйону військової частини А-4267.
Мама Василя Лідія Михайлівна написала для газети кілька дописів-спогадів про сина. Говорити з нами вона не змогла. Хвилювання і сльози заважали словам.
Далі спогади матері
Минув рік, а я не вірю, що немає мого розсудливого Василька із золотими руками. Він сам відремонтував свій старий будинок, та й наш батьківський облаштовував. Казав: хочу, щоб хата, в якій виріс, теж була гарною. Він ніколи не лаявся і ніколи не жалівся на труднощі… Якось я запитала у сина: а, може б ти свій будинок на квартиру обміняв? "Ти що, мамо, я люблю свій дім, тут же все своїми руками… та й дівчаткам подобається…" - відповів мені тоді, дивуючись.
Так, Василь як справжній чоловік побудував будинок, посадив сад, виростив, виховував з дружиною двох доньок, які одночасно навчались в Хмельницькому кооперативному коледжі, а потім в Хмельницькому кооперативному торговельно-економічному інституті. Але пішов таким молодим і скільки ще всього не встиг…
Василь закінчив Старокостянтинівський професійно-технічний ліцей. Здобув спеціальність зварювальника, їздив від училища на змагання у місто Хмельницький, навіть здобув там друге місце. Після армійсь-кої служби працював на будовах у Києві. Був професійним зварю-вальником і освоїв усі будівельні роботи.
Коли працював, мав багато друзів з усіх областей України.
Після мобілізації служив у військовій частині міста Коломия. Був завжди зайнятий, але телефонував щодня - вранці і ввечері. Коли просили телефонувати частіше, то говорив, що їх навчають, і у нього немає часу. Якось зателефонував і повідомив, що їдуть у Краматорськ. А насправді… Він не хотів нас усіх хвилювати і не казав, що то… Бахмут.
Останній дзвінок…. Він сказав, що не буде телефонувати. Мовляв, вони їдуть у відрядження, тож дасть про себе звістку одразу при поверненні.
Його побратим з Теофіпольського району зізнався братові, що вони їдуть на нуль, але просив нічому нікому не казати.
Ми щодня, щохвилини чекали дзвінка. Телефонували один одному, перепитували… 10 днів мовчання. 10 днів вічності. І звістка…про загибель.
Це було страшно почути. Хотілося втекти, заховатися, бігти на край світу. Серце роз-ривалося, та розуміла: де б ми не були, треба учитися жити без Васі. Минув рік. Не навчилися. Та й не навчимося мабуть ніколи. Біль виснажує. Виснажує усіх рідних. Але пам'ять про найріднішу людину змушує бути гідними.
Оголошують: буде співати Антонюков Вася. І Вася співає "А мій милий варе-ничків хоче".Тоді він став переможцем і йому дали приз - живу овечку. Радості не було меж.
Василько маленьким дуже любив колядувати, щедрувати, а на свято Василя відвідував усіх родичів і сусідів, вставав раненько, щоб бути першим.
Дуже любив квіти, риболовлю, але на рибалку міг піти тільки у День рибалки, бо часу завжди бракувало.
Ходимо на могилу. Носимо квіти, які він дуже любив. Ще весною 2022 року сам їх поса-див. Мав ще багато планів на майбутнє, які не здійснилися. Тепер всі його задуми попри все маємо втілити ми.
Клята війна забрала у нас найріднішу людину, а у Василя найдорожче - життя. нагороджено орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Воїн похований у селі Григорівка.
Герої не вмирають! Вони навіки у наших серцях!
Фото з особистого архіву Антонюкових
