Сміливий та справжній – відгукуються про Дмитра рідні та побратими. Завжди усміхався, був готовий допомогти усім. 21-річний Дмитро мав багато планів та мрій, але нещадна війна забрала найдорожче – життя.
У Дмитра залишилася мама, батько, 19-річний брат і 9-річна сестричка. А в них - найсвітліші спогади про їх Дмитра, якого любили понад усе. Перенести непоправну втрату допомагають лише діти. Тепер батьки живуть лише заради них.
Ми вже писали про Дмитра Москаленка у квітні, одразу після поховання. Через півроку поспілкувалися з родиною Окончуків ще раз та дізналися нові подробиці.
Загинув, рятуючи побратимів
Ці півроку були дуже важкими для родини. Ранковий дзвінок 21 квітня о 5 ранку розділив наше життя на «до» та «після», - розповідає мама Тетяна Василівна Окончук.
«Дмитро був вихований і сміливий, - каже вітчим хлопця Олег Вікторович Окончук. - Ми з ним були справжніми друзями. Я виховував його з двох років. Він завжди казав на мене тато".
До родини у Старокостянтинів приїжджав побратим Дмитра, Юрій з Кам’янця-Подільського. Разом з батьками відвідав могилу загиблого побратима.
Це на очах Юрія загинув Дмитро. Він розповів як усе сталося.
Дмитро нічого не боявся, завжди йшов на допомогу. Так і загинув, бо пішов рятувати інших. 20 квітня Дмитро був на бойових позиціях під Авдіївкою. Ворог обстріляв сусідні позиції. Там було близько семи поранених хлопців, які лежали і кричали, просили про допомогу. Командир зібрав хлопців і запитав: хто піде на евакуацію поранених? Більшість відповіли жестами «мінус». А Дмитро і Юрій, котрі і познайомилися на тих позиціях, переглянулися між собою і махнули головами «плюс». Вдвох вони і пішли. Одному пораненому надали кваліфіковану медичну допомогу. Навіть трубку йому в горло встигли вставили.
Далі поперев’язували інших поранених. Вони рятували людей, а над ними висів дрон…. Він почав скидати гранати. Від першої хлопців поранило. Як могли, вони залізли в окоп, стягнули за собою ще одного пораненого, якого посікло уламками. В окопі було ще кілька хлопців. І прилетіло прямісінько до них! Після вибуху Дмитро залишився єдиним, хто міг самотужки пересуватися. Поранені йому кричали: тікай звідси, хоч ти залишишся живий! Навіть почали його виштовхувати з окопу. Але прилетіла міна…
А ті хлопці, яким Діма з Юрою, надали допомогу, і Юра залишилися живі.
18-річний Дмитро сам пішов до військкомату
Дмитро Москаленко закінчив Старокостянтинівський ліцей імені Михайла Рудяка. Коли хлопцеві виповнилося 18 років, він закінчив Козятинський залізничний ліцей. За фахом - помічник машиніста електровозу та тепловозу. Далі вступив у Київський технікум залізничного транспорту. І почав шукати роботу.
Було літо, батько брав Дмитра з собою на роботу на будівництво. Хлопець старанно працював, а одного дня сказав: тату, я сьогодні не зможу піти на роботу, тому що мені треба сходити у військкомат.
- А коли я прийшов з роботи, він сидів за комп'ютером. Як зараз все перед очима, - розповідає Олег Вікторович. - Дмитро повернувся, привітався, а потім зняв навушник і сказав: слухай, тато, там повістка лежить на акваріумі. Коротше, сказали прийти в понеділок. А це була середа...
Я за ту повістку, читаю, а там написано - з речами прибути на пункт. Кажу, слухай, тебе ж в армію забирають!
Тоді я зателефонував дружині, яка була на роботі, розповів, що син йде у ЗСУ, треба проводи зробити, щоб усе було як належить. В неділю ми вдома зібралися з ріднею: бабусі, дідусі, тьоті, дяді, друзі. А у понеділок завели його до військкомату.
Пізніше від знайомого, який працював у військкоматі, дізнався: Дмитро сам прийшов і написав заяву, що хоче йти служити.
Він та ще один хлопець були наймолодшими, кого тоді призвали - їм лише виповнилося 18. Запропонували обрати місце служби: Національна гвардія чи Президентський полк. Дмитро телефонував батькам, радився, а за кілька днів зателефонував і розповів про своє рішення піти в Президентський полк.
Далі був навчальний центр в Десні. Батьки їздили на присягу до сина. Вже тоді про нього командири гарно відкликалися. І звідти через два місяці він приїхав до з Києва. Йому подобалось, хоча були й свої труднощі. Потрібно було багато марширувати, навіть вночі.
Через 2-3 місяці, його почали брати на різні офіційні заходи. Його часто показували по телебаченню. По закінченню строкової служби, Дмитро пішов на контрактну. І почав їздити на великі заходи. Був на піднятті прапора в Каневі. На День Незалежності стояв у почесній варті Президента України. Бачив багато високопосадовців, які прилітали з різних країн, а найяскравішою подією був приїзд Байдена. Дмитро відкривав йому двері в Маріїнському палаці.
«Коли закінчиться війна, мене спитають, де я був»
Коли почалась повномасштабна війна, Дмитро потрапив на оборону аеропорту Жуляни. Десь до двох місяців він був там. А потім у їхню частину заскочила диверсійна група. І, на жаль, загинув хлопець з їхньої роти, якого розстріляли. Потім Дмитро повернувся до своєї частини. Тоді вже ворожі війська були вибиті з-під Києва.
Згодом Діма почав говорити, що хотів би поїхати на фронт. А в березні зателефонував по відеозв’язку і посміхаючись розповів, що їде в Донецьк.
Дмитро казав: коли закінчиться війна, мене спитають, а де я був. Я поїду, я ж можу!
Дмитро пройшов підготовку в Британії і був снайпером. Хлопець встиг повоювати на фронті три тижні, 21 день. І його не стало…
Остання розмова з сином
- Я приїхала якраз на Великдень в Україну, бо працюю в Польщі, - розповідає мама Тетяна Василівна.
19 квітня поверталася назад до Польщі на роботу. Напередодні зателефонувала сину, ми довго говорили. Він розказував, які в нього плани на майбутнє. «Я куплю собі квартиру, машину, я одружуся».
Я кажу, все буде, тільки ти себе бережи. «Мам, у мене все буде добре. Що зі мною може статися?» - відповідав, як завжди.
Я їхала і цілу дорогу плакала, я дуже не хотіла тоді їхати, ніби щось передчувала. А 21-го нам зателефонували о 5-й ранку і сказали, що Діма загинув. Поховали його 28-го квітня. Ми тиждень чекали поки нам привезуть тіло з Дніпра. Це був найважчий тиждень у житті. Ми чекали і надіялися, що це не він. Дуже просили Бога… Але дива не сталося.
ВІЧНА ПАМ'ЯТЬ ТА ШАНА ГЕРОЮ!
