Лише нещодавно Ольга Шахрай після роботи втомлено підіймалася східцями старого чотириповерхового будинку, таких чимало у мікрорайоні Жовтневого містечка. Вдома на неї чекав дворічний синочок Сашко та батьки. Вона пережила розлучення, багато працювала.
Зараз у неї все змінилося. Вона познайомилась із чоловіком з Німеччини і переїхала до нього. Цього літа повернулася у Староконстянтинів з двома дітками та чоловіком Томасом. Тепер вона носить прізвище Борнфлет. Її сину Олександру десять років, доньці Шарлене — півтори.
Журналісти Starkon.City завітали в гості до українсько-німецької родини, щоб послухати їх історію.
Про зустріч та кохання
Що для тебе Німеччина? Мрія, потреба чи щасливий випадок?
— Це було кохання, — відповіла Ольга.
До країни?
— До чоловіка. Ми познайомили у соціальних мережах, почали спілкуватися як друзі. Та годі й називати ту переписку спілкуванням. Адже я зовсім не знала мови, тож переводила через google-перекладач елементарні фрази. На той час я працювала у Хмельницькій фірмі, пропадала на роботі допізна, майже не бачила сина, якого залишала на батьків і, здавалося, мала лише одну мету: підняти на ноги дитину. А через рік Томас вирішив приїхати в Україну, аби мене побачити.
Пам’ятаєш ту зустріч?
— Пам’ятатиму все життя.
Томас Борнфлет так описує враження від першої зустрічі з майбутньою дружиною:
— Фотокартка не здатна все розповісти про людину. Коли я побачив Ольгу, був вражений. Вона перевершила мої сподівання. Така тендітна і гарна.
Тоді був грудень, холодно. Але кажуть, що гуляли вулицями Києва цілий день. Спочатку більше мовчали і дивилися один на одного. Потім пробували спілкуватися за допомогою google-перекладача. Це було важко і незручно, але все ж таки давало можливість зрозуміти один одного.
Коли перше побачення закінчилося і настав час розходитись, Ольга і Томас стали домовлятись про зустріч на завтра. Довго не розуміли про години та місце. Тоді почали паличками на мокрому асфальті малювати годинник і стрілки.
Наступного дня Ольга знайшла студенток філфаку зі Старкону. Вони були присутні на їхньому другому побаченні і перекладали розмову.
— Чим підкорив тебе цей чоловік?
— Абсолютною порядністю, чесністю і повагою до жінки, — відповідає Ольга.
Він поїхав, а вона почала вчити німецьку мову. І коли Томас приїхав до Ольги влітку, всього через п’ять місяців після першої зустрічі, вони уже могли спілкувалися.
— Як ти так швидко вивчила мову?
— По-перше, я досить інтенсивно взялася за цю справу. До роботи із Старокостянтинова більше години добиралася і увесь цей час слухала уроки німецької. Окрім того мені допомагала добра знайома, котра знала німецьку. Ми просто спілкувалися доки Сашко грався на дитячому майданчику. А по-третє, мною рухало кохання. Коли перекладаєш листи коханої людини і чимдуж хочеш дізнатися, що у них, мову вивчити легше.
Томас писав багато. Писав і вірші, і пісні. Уже через два роки вони обоє мали бажання побратися. Але через бюрократичні складнощі одружитися вони змогли лише через рік.
Про переїзд
У німецьке містечко Роттваль на півдні Німеччини Ольга з сином Олександром приїхали 31 грудня 2012 — під самий Новий рік. Томас привів їх у свій будинок, де під ялинкою були подарунки, а у кімнаті для дитини все необхідне для проживання та багато іграшок. Томас дуже хвилювався аби Сашко його прийняв, адже чоловік не мав своїх дітей і не був одружений.
Уже на наступний день по приїзді Сашка привели у німецький дитсадок. Хлопчик потрапив у новій світ німецької мови, ігор, традицій. А Ользі потрібно було обійти ряд державних установ, приписатися разом з сином у будинку, отримати медичну страховку. І ще — пройти інтеграційний курс з вивчення мови, німецької культуру та законів країни. Зізнається, що це було більш цікаво, ніж важко.
Кожні вихідні Томас, не дивлячись на те, що багато працював, віз свою сім’ю до якогось нового міста Німеччини, таким чином знайомлячи з країною.
— Це ж так класно, — каже Ольга, — я наче проживаю ще одне життя — цікавлюсь історією і традицією Німеччини та інших країн. Але й про свою Україну ніколи не забуваю.
Через чотири місяці вона уже працювала. Потрібно було влаштовувати своє життя, допомагати чоловікові. Але все склалося. Зокрема й тому, що Ольга прийняла нове життя і ні про що не жалкує.
— Тим, хто приїхав до Німеччини, але хоче жити по законах України і не може прийняти нового, тут набагато важче.
Про адаптацію шестирічного сина та освіту
Син Ольги Сашко переїхав до Німеччини, коли йому було шість років. До школи йому залишилося півроку, потрібно було вивчити мову. У дитячому садочку він досить швидко почав розмовляти німецькою. Окрім того йому знайшли учителя, аби ще краще вивчати мову.
Ольга розповідає, що у дошкільних закладах Німеччини немає занять і звичайного розпорядку. Цілий день там співають, граються, а вихователі стають безпосередніми учасниками цього процесу. Немає стільців — діти разом з наставниками сидять на м’яких килимках. Немає ліжок — є матраци, на які кожен з малят може лягти тоді, коли захоче. Але є кілька ігрових кімнат, таких як у наших дитячих розважальних центрах: з атракціонами, м’якими іграшками, кульками.
Перший клас, у який Сашко пішов через півроку також мало нагадував українську школу. У дітей було багато ігор, співу.
Початкова школа — найголовніша і визначає подальше навчання. Але після її чотирьох класів немає жодних іспитів чи оцінювань. За результатами навчання дітей рекомендують у різні види середніх шкіл. Їх є три. Gymnasium — найвища, після неї пряма дорога до кращих університетів країни. Realschule— нормальна школа, де навчається чимала частка німецьких дітей, котрі по закінченню можуть обрати собі середньо-технічну чи вищу освіту (при умов закінчення ще кількох класів гімназії). І врешті Hauptschule — школа з практичним підходом і меншою кількістю складних предметів, вона має готувати до ремісничих професій, які між тим теж добре оплачуються.
Тобто, дитину не навантажують непосильним багажем знань. Після основ школи вона потрапляє у комфортне для себе середовище і починає обирати свій шлях. До речі, є ще один цікавий момент. На практику в установи та підприємства німці потрапляють не студентами, а ще учнями, починаючи з сьомого класу. До закінчення навчання вони мають кілька практик і таким чином обирають для себе професію.
Сашко потрапив до гімназії, його рекомендували туди як одного з кращих учнів класу.
Про народження донечки та медицину
У листопаді 2015 у Томаса та Ольги народилася донечка.
На той час, коли Ольга дізналася про вагітність, вона працювала касиром у магазині, де заробляла 1100 євро в місяць працюючи лише половину робочого дня. Щомісяця із своєї зарплатні Ольга 300 євро відраховувала на медичне страхування. Наче б то немало, але такі відрахування може дозволити собі кожен працюючий німець. І це все, що треба платити. У будь-якому медичному закладі країни з вас не візьмуть ніяких додаткових коштів.
Після того, як подружжя дізналося про вагітність, Ольга пішла до хебами — жінки-медсестри¸ яка усі дев’ять місяці опікується вагітною. Хебама стає справжньою подругою, яка знає усе, може приїхати серед ночі, зробити масаж при болях голови чи спини, проводить спеціальні фізичні заняття. Окрім того, кожна вагітна жінка отримує книжку-паспорт з графіком відвідування лікаря, проходженням необхідних обстежень і здачі аналізів.
— А народжувала я немов у п’ятизірковому готелі, — сміється Ольга.
За кілька тижнів до пологів жінці прийшло запрошення до медичного центру, де вона могла вибрати собі умови пологів: чи у воді, чи на ліжку, чи кесарево, чи звичайні, чи з чоловіком, чи без.
Ольга і Томас вирішили народжувати разом. Щоправда, Ользі довелося робити кесарево, адже Шарлене народилася чималенька — 4100 кілограм. Після народження породіллю з малям розмістили у окремій палаті, де є все — і засоби гігієни, і пляшечки, і інші необхідні речі.
Після виписки додому медсестра—хебама місяць практично не відходила від Ольги та її дитини. Вона навіть допомагала їй у хатній роботі. Потім хебама ще рік працювала за викликом.
— Але я маю можливість доглядати дитину довше. Так хоче Томас. Знаєте, це той такий чоловік, за яким я б пішла на край світу. Це знову звучатиме дивно, але коли була тяганина із оформленням документів для виїзду, ми навіть подумували про те, щоб залишитися в Україні.
Про роботу, подорожі, традиції, їжу
Тепер Томас — підприємець. Він має бюро і займається будівництвом та продажем будинків. До речі, свій будинок із дев’яти кімнат побудував сам. Наразі Ольга не знає, чи повернеться на роботу, адже тепер вони займаються фірмою разом. Мама, сестра та інша родина Томаса, які відразу прийняли жінку та сина за своїх, живуть недалеко — за 15 кілометрів від Роттвала.
Сім’я багато подорожує. Бували у Швейцарії, яка всього за 50 кілометрів від їхнього міста, у Франції — за 70 кілометрів. Взагалі Роттваль — містечко невелике, там живе 25 тисяч людей, але воно гарне і охайне.
Щороку, окрім туристичних поїздок, родина Ольги їздить до Італії, де два тижні відпочиває на Середземному морі. А цьогоріч на Різдво полетять до Австралії.
За п’ять років у сім’ї Борнфлетів склалися свої маленькі традиції. Наприклад, спільні обіди та вечері, коли відключаються гаджети і ніхто не встає зі столу доти, доки не доїв останній. Довгі прогулянки на свіжому повітрі, відвідування нових місць. Обов’язково відзначають свята — Різдво, Новий рік, інші.
Їжу Ольга готує сама. Каже, тут це нескладно. Є досить якісні продукти, з яких готувати швидко і виходить смачно. Томас дуже любить українські страви — борщ, голубці. Щоправда, на пельмені та вареники погоджується неохоче, бо не розуміє: навіщо так довго працювати на кухні, якщо можна відпочити та присвятити цей час сім’ї.
Про Україну та місто
А ще Томас Борнфлет не розуміє життя українців. Тобто те, як вони з такими цінами і при такій зарплаті можуть зводити кінці з кінцями. Адже вартість окремих продуктів та інших побутових речей у нас дорожча ніж у Німеччині. Каже, люди у нас гарні, але неорганізовані. Взагалі, немає плану, перспективи. У магазинах та кафе працюють повільно, видно, що не повністю віддаються справі.
— Тому що мають чимало побутових та соціальних проблем ,— пояснює чоловіку Ольга.
— А взагалі Старокостянтинів значно змінився на краще,- каже Ольга наприкінці розмови. — Він уже стає схожий на європейські містечка — охайний, з квітниками, місцями відпочинку. Але болить душа за Україну. Люди тут заслуговують на більше.
— А де тепер твій дім?
— Мій дім там, де мої діти і коханий чоловік. А тут я в гостях, насолоджуюся годинами спілкування з своїми батьками та містом, де народилася й виросла.
