Руслан Сукачук — випускник Старокостянтинівської музичної школи, який завдяки наполегливості, таланту та підтримці вчителів пройшов шлях від виступів із віршиками в рідному місті — до оперного вокалу в Київській консерваторії. Його історія — це приклад того, як любов до музики, самокритичність і віра в себе можуть відкрити двері до великих можливостей.
Перші кроки в музиці
Руслан розпочав свій музичний шлях у Старокостянтинівській музичній школі. Усе відбулося з ініціативи мами Катерини — теж творчої особистості. Спочатку він навчався грі на фортепіано, але зрозумів, що це не його покликання.
«Я мав бути піаністом, навіть чотири роки провчився по класу фортепіано, але зрозумів, що більше цього не хочу. Тоді мама запропонувала спробувати спів», — згадує Руслан.
Хлопець погодився — і все закрутилося. Саме спів став його справжньою пристрастю. Під керівництвом викладачки Діани Володимирівни Середюк у музичній школі він отримав міцну базу для подальшого розвитку.
Ще в молодших класах Руслан виступав на шкільних заходах, декламував вірші, а згодом почав співати на концертах, брав участь у різних музичних подіях у Старокостянтинові. Ці перші виступи заклали фундамент його сценічного досвіду.
«Діана Володимирівна дала мені дуже гарну базу, вивела на такий рівень, що я зміг вступити до музичного коледжу, — зазначає він. – А Лариса Едуардівна Площинська за короткий термін підготувала з сольфеджіо, без хорошої бази з цього предмету зовсім непросто вступити до музичного закладу.
Коледж і вибір оперного вокалу
Після десятого класу Руслан вступив до Хмельницького музичного коледжу. Тут він зустрів ще одну важливу для себе викладачку — Ларису Миколаївну . .
«У коледжі в мене саме почав змінюватися голос. Бували моменти, коли він узагалі зникав. Але викладачка повірила в мене і допомогла піднятися на новий рівень».
Особливу роль у творчому становленні відіграв і вчитель акторської майстерності Володимир Веляник.
«У якийсь момент він став мені як другий батько», — з теплотою згадує Руслан.
Під час навчання в коледжі він усвідомив, що його справжнє покликання — оперний вокал:
«На середині, чи навіть ближче до кінця коледжу я зрозумів, що хочу вступати до консерваторії, хочу займатися саме оперним співом».
Вступ до консерваторії: шлях до Києва
Вступ до консерваторії був непростим. Руслан подавав документи до навчальних закладів у Дніпрі, Одесі, Львові та Києві. Але його серце вже тоді належало столиці:
«Я хотів навчатися в Києві. Це місто мені найбільше підходило до душі. Там просторо, дихається вільно. У Львові мені було занадто тісно, а в Одесі — не відчув внутрішньої спорідненості з людьми. Та й російської мови забагато».
Попри всі сумніви й труднощі, підтримка викладачів і віра в себе допомогли Руслану вступити саме до Київської консерваторії.
«Я не можу назвати себе самовпевненим. Я намагаюся зробити все по максимуму, але ні на що не сподіюся, щоб потім не розчаруватися», — ділиться Руслан.
Коли йому зателефонували з Одеси й повідомили, що він вступив, хлопець уже прийняв важливе рішення:
«Я наважився і сказав: буду навчатися в Києві. Але на той момент я ще не мав жодних гарантій, що це справді станеться».
Сталося так, як і мало бути: Руслан Сукачук став студентом Національної музичної академії України ім. П.І.Чайковського.
Виклики та самокритичність
Навчання в консерваторії відкрило нові горизонти, але й принесло виклики. На першому курсі Руслан адаптувався до нової системи, а на другому — заглибився в спеціалізовані дисципліни.
«Митці мають бути самокритичними», — каже він. - Я хочу досягти такого рівня, щоб і сам, і мій викладач отримували задоволення від мого вокалу. Прагну, щоб ми просто кайфували від співу. Це і буде мій успіх».
Наразі Руслан поєднує навчання з роботою, а це непросто і вимагає пунктуальності та самодисципліни.
«Я розподілив дні: чотири працюю, три — повністю присвячую навчанню. Найважливіші заняття не пропускаю, домовляюся з викладачами. Вони ставляться з розумінням і підтримують».
Мрії та плани на майбутнє
«Сьогодні дуже важко пробитися в оперний театр. Конкуренція шалена, місць мало, зарплати низькі. Але якщо вже цим займаєшся — треба йти до кінця».
Руслан мріє виступити в одному з найвідоміших оперних театрів світу — La Scala чи Metropolitan Opera.
«Мені хочеться не просто туди потрапити, а й залишитися якнайдовше. Випускниця Хмельницького коледжу вже співала в Метрополітені — отже, це реально. Значить, і в мене є шанс».
Він розуміє, що для цього потрібне знання мов, участь у конкурсах і співпраця з імпресаріо:
«Для оперного співака важливо бути поліглотом. Бо кожна мова — це свій стиль, своя емоція. Італійська для оперного співака — обов’язкова».
Але особливе місце в серці Руслана займає українська музика:
«Українською я співаю вільно, бо це моя рідна мова. Я прагну передавати емоції максимально щиро — а це особливо вдається, коли розумієш, про що співаєш».
Підтримка родини та викладачів
Руслан з теплом говорить про рідних:
«Мама завжди підтримувала мене. Ми можемо поговорити на будь-які теми — вона дуже лояльна і сучасна.
Тато — філософ, допомагає осмислювати важливі рішення.
Молодша сестра Світлана теж творча: грає на бандурі, гарно малює. Я хочу, щоб вона перевершила мене у своїх досягненнях».
Був період, коли Руслан не особливо приймав критику:
«Мама якось сказала про один вокальний недолік, і я дуже образився. А потім зрозумів, що вона мала рацію. Відтоді навчився слухати не лише викладачів, а й простих слухачів».
Діана Володимирівна Середюк, викладачка вокалу Мистецька школа «Старокостянтинівської музичної школи ім.М.Кондратюка»
- Руслан — добрий, веселий і харизматичний юнак, який завжди був душею компанії та центром уваги, особливо серед дівчат. Він ніколи не був байдужим — завжди підтримував, розраджував і розвеселяв. Його музичний талант відчувався з перших занять: хлопець мав свій унікальний діапазон, виконував сольні партії, працював відповідально та серйозно.
Пам’ятаю, як зібрала старших учнів свого класу й організувала ансамбль — ми готували складні твори, які вимагали гармонійної взаємодії та уважного слуху. З тим ансамблем ми поїхали на конкурс у Хмельницький. Уже в дорозі потрібно було придумати назву ансамблю, а Руслан, як завжди, опинився в центрі колективу, наших дівчат, — і тоді, жартома, ансамбль отримав назву "Талісман" на його честь. Ця назва збереглася до сьогодні, а з того першого конкурсу в Хмельницькому ми привезли перемогу.
Окремо хочеться згадати особливий момент під час карантину. Коли не можна було провести традиційний випускний, я попросила учнів записати відеопривітання випускникам. Руслан створив справжній міні-фільм спогадів — замість стандартних побажань він з гумором і щирістю пригадав найкумедніші моменти з музичної школи і часу проведеного там. Це відео було дуже емоційне, живе, справжнє — він сміявся сам і змушував усміхатися інших. Це запам’яталося найбільше.
Пізніше він надсилав мені й інші відео — наприклад, щире й зворушливе привітання для мами, де й співав, і говорив із глибоким теплом. А мама Руслана, Катерина, іноді й зараз ділиться фрагментами його виступів, концертів.
Хоч діти вже випустились, я пам’ятаю кожного з них, і дуже радію їхнім досягненням. Руслан росте як артист, і я щиро вірю, що ми ще побачимо його на великій сцені. Бажаю йому не лише професійного успіху, а й щастя, повноти життя та реалізації всіх творчих задумів.
Катерина Сукачук, мама Руслана
- Руслан завжди виділявся артистичністю. Наразі у Києві він грає у оперній студії. Йому дуже вдаються гумористичні персонажі, яких не так уже й легко грати.
Часто виручає друзів, теж вокалістів. Не раз біжить зі свого концерту на концерт друга і стає в ансамбль, бо в друга в цей час робота і він не може відпроситися. Всі друзі в Руслана творчі, тож він 24/7 знаходиться у творчій атмосфері. Час від часу підробляє на зйомках кліпів.
Викладач вокалу в консерваторії ставиться до нього як до друга і щиро радіє його успіхам, але і щедро сварить, коли той щось не витягує. При цьому підтримує його і вірить в нього.
Нещодавно збулася мрія Руслана – він купив собі бас гітару. Тепер буде реалізовувати свої музичні здібності.
Я хочу подякувати від себе особисто і від Руслана Діані Володимирівні Середюк, Ларисі Едуардівні Площинській, Марині В'ячеславівні Герус за те що вірили в нього, вірять і їм не байдужа його доля.
Історія Руслана Сукачука — це не лише про талант, а й про наполегливість, внутрішню чесність, любов до музики та прагнення бути собою. Це шлях юнака, який почав зі скромних концертів у музичній школі — й упевнено прямує до великої сцени.
Хто знає — можливо, одного дня ми побачимо його ім’я серед солістів Метрополітен-опери. І тоді хтось скаже: я сидів з ним за однією партою, а я — стояв із ним на сцені у Старокостянтинові.
