У мистецтві немає випадкових людей, але є ті, чий шлях визначає сама доля. У Старокостянтинові живе майстриня Ганна Леонтьєва, чиє життя нагадує складне полотно, де переплелися родинні драми, репресії, колгоспні будні та глибока, майже відчутна на дотик віра. Сьогодні вона пише ікони на дереві та розписує квітами відстріляні гільзи, перетворюючи символи війни на маніфест життя.
Школа життя, материнська ніжність та перша майстерня
Шлях у мистецтво для художниці розпочався не з академічних авдиторій, а з теплого родинного кола, де панували любов і мудрість. Величезну роль у її вихованні відіграла мама, яка безмежно любила свою Аню, ніжно оберігала її від життєвих негараздів та піклувалася про кожну дрібницю. Ця материнська турбота стала для майбутньої художниці надійним щитом на все життя.
Портрет мами
Головною ж «вчителькою життя» для неї була бабуся. Вона пройшла через сибірські табори та репресії, але повернулася з незламним духом і мудрістю, яку передала онуці.
«Бабушка мене дуже любили і вчили, як жити на світі. Хоч вони неграмотні були, але все вміли, все знали, все підказували: як краще жити, добро цінувати. Ніколи не робити зла... Я вдячна їм до смерті», — згадує майстриня.
Бабуся
Дівчинка Аня з дитинства мала хист до малювання — якось воно само вдавалося. Вчителі школи № 6, де навчалася дівчинка, одразу помітили її талант і постійно залучали до творчості: то стінгазету оформити, то плакат написати, то до свята щось намалювати. Тож після закінчення школи сумнівів не було: художнє училище — саме те місце, куди вирішила вступати дівчина. Подала документи, склала вступні іспити й почала чекати на виклик.
Та у справу втрутилася бабуся, бо ж негоже дорослій дівчині сидіти без діла. Так Аня подалася на пошуки роботи, а випадкова зустріч привела її до першої художньої майстерні, що тоді тулилася поряд із кінотеатром. Там вона отримала свій перший рулон паперу і статус учениці, який згодом переріс у справу всього життя.
До художнього училища Аня так і не поїхала — доля знову зіграла свою роль: дівчина захворіла й потрапила до лікарні. А коли одужала, їхати було вже запізно. Та й роботу вже мала, і кохання замайоріло на горизонті…
Автопортрет, 2010 рік
Фото: 2017 рік
Від колгоспних стендів до куполів храмів
Робота художником у радянські часи — це не лише творчість, а й виснажливе оформлення нескінченних соцзобов’язань. Проте саме там її талант помітили й запропонували посаду художника в колгоспі. На той час Ганна Леонтьєва вже мала сім’ю та діточок, тож встигала все: і дітей глядіти, і хату будувати, і займатися творчістю.
Одного разу, коли жінка була на роботі, до неї прийшли жительки села Капустин і попросили допомогти розписати церкву, яку покинули попередні майстри.
«Було трохи лячно, — зізнається майстриня, — але людям так була потрібна моя допомога, що не змогла відмовити. Та й нове щось дуже вже кортіло спробувати. Приїхала, подивилася, почала працювати. Потрібно було написати "Отче наш". А батюшка каже: "Ти знаєш, це ж треба по-старослов'янському писати, і так, щоб напис увійшов у виділене місце". Я кажу: "Увійде, все буде так, як треба". Так я зробила церкву. Це були мої перші іконописи».
Молитва у фарбах: «Під час роботи я розмовляю з іконою»
Для художниці написання образу — це не механічний процес, а глибокий духовний діалог. Вона не вчилася іконопису професійно й каже, що це — інтуїтивне покликання. Найважливішим в іконі вважає лик, а особливо — очі.
«Найважливішим в іконі, в образах, у портретах — є очі. Вони видають все. Це ж дзеркало душі, її глибина, сила і суть. Під час роботи я розмовляю з іконою. Я кажу: "Ну як ти? Я тут не схибила? Може, я неправильно зробила? Поправлю».
Майстриня зізнається, що Бог часто дає їй знаки у снах. Саме сон допоміг їй колись знайти рішення для розпису купола, коли вона не знала, як заповнити вільні площини — тоді їй наснилися євангелісти з книгами.
Молитва та щирий діалог із Богом супроводжують її все життя, даючи сили творити, любити, нести добро та надію. Пані Ганна мала міцну віру з дитинства. До церкви йшла свідомо, а коли їй виповнилося 11 років, сама вирішила прийняти хрещення: «Бо хто ж, як не Господь, підтримає та захистить…?» Сьогодні у своїх молитвах вона насамперед просить у Господа щастя, миру, добра та міцного здоров'я для трьох своїх донечок та для онучат, яких у неї аж вісім та чотирьох правнуків. Її серце завжди сповнене любові до великої родини, а лагідне ім’я «бабуся Нюся», як вона часто себе називає, залишається її особливим, теплим зв'язком із найдорожчими.
Гільза як захист та «лист ворогам»
Сьогодні творчість художниці набула нових, часом суворих форм. У її руках опиняється холодний метал — гільзи, які приносять волонтери. Але вона не бачить у них смерті.
«Ні, не можна так казати. Це не смерть. Це відстоюється наше життя! Ця гільза відправилась туди їм, щоб вони до нас не йшли. Як захист наш. Я пишу нашу квітучу Україну... Синє небо, жовте колосся, світло, я пишу життя… І ту країну, прикрашену квітами, радістю та добротою. Бо ж наша Україна — вона найкраща».
Свої розписані гільзи вона називає інструментом боротьби. На одній із перших робіт жінка зобразила конверт із маркою та написом «Польова пошта ЗСУ», іронічно зауважуючи, що «подарунок» полетів ворогам, а конверт лишився нам як доказ незламності.
Італійська туга та рятівна соломинка творчості
У житті майстрині був період, коли довелося поїхати на заробітки до Італії. Там вона працювала доглядальницею (баданте): прибирала, готувала, дбала про літніх людей. Це була важка праця на чужині, де кожна вільна хвилина перетворювалася на гостру тугу за рідною Україною та домом.
У ті моменти саме творчість стала для неї тією єдиною рятівною соломинкою, яка не давала зламатися й тримала на плаву далеко від дому. Етюдник був її постійним супутником. Коли підопічні лягали спати, замість відпочинку художниця брала до рук пензлі.
Малювання заспокоювало, лікувало тугу за батьківщиною і повертало відчуття власної душі серед важкої щоденної рутини.
«Людина, як хоче, то все зробить»
Життєва енергія цієї жінки вражає. Вона не лише пише картини та ікони, а й власноруч клала паркет у хаті, облицьовувала стіни плиткою, шила та вишивала сорочки онукам.
Коли стає зовсім важко від новин чи життєвих негараздів, майстриня має свій рецепт відновлення — пісню або танець.
«Як мені вже дуже тяжко... то я або співаю, або танцюю. Бо ще треба жити, ще дуже багато роботи є, і планів багато є, і бажань».
А її будинок — мов писанка: всюди лад, порядок і квіти. Прикрасила ними і садочок, і дім, і подвір’я. Дивишся на цю гарну, привітну жінку, і мимоволі згадуються поетичні рядки, ніби написані про неї: «А ти сій квіти... Навіть якщо завтра — кінець світу. Загоюй рани людям і землі, Роби, що дав Господь можливість вміти».
Сьогодні пані Ганна продовжує працювати, дарувати ікони людям та мріяти про мир. Її головна філософія проста й водночас глибока, успадкована ще від бабусі: що вмієш — за плечима не носиш, а на життєвій ниві все знадобиться.
