Четверта субота останнього місяця осені, а цьогоріч це 28 листопада - День вшанування пам'яті жетв голодоморів. До 87-их роковин Голодомору в Україні друкуємо свідчення старокстянтинівців, які пережили страшну біду людства.
На шляху до своєї незалежності українці пережили не одне лихоліття і не один критичний період історії, коли здавалося, що ще трохи і наш народ, нація, культура навіки щезнуть у пітьмі небуття. Але долаючи усі негаразди і біди, наш народ зумів пройти свій шлях до мрії, стати незалежною нацією.
Голодомор 1932 −1933 рр. був одним із найтяжчих ударів долі. Голод став зброєю масового знищення українців. Геноцид було організовано і вчинено радянською владою шляхом узаконення насильницьких дій та масового вбивства українців представниками органів влади. Велика кількість архівних документів це підтверджують.
Співробітник історико-культурного центру-музею «Старий Костянтинів» —
Світлана Орлова надала Starkon.city світчення наших земляків, які пережили ті страшні роки геноциду українського народу.
Загоруйко Олена Леонідівна, народилася 1927 року в місті Старокостянтинів провулок Крупської, 1/1. Місце запису: м. Старокостянтинів.
«Під час голоду мені було всього 6 років. Своєї матері я не пам’ятаю. Батько ростив нас сам. Його було звати Левон. Працював батько у колгоспі різноробочим. Було в нас двадцять соток землі. Ми харчувались картоплею, рвали різний бур’яні так варили борщ. В кого була корова, то той ще тримався. Під тинами люди виїдали калачики. Копали півники, сушили, товкли у ступі і пекли млинці.
Мертвих людей звозили на могилки бригади людей. З кожної залишилось 1-2 душі , а то всі повмирали. Ті страшні роки пережили я і брат, але, на жаль, він вже помер. Я працювала сорок років у колгоспі свинаркою, зараз вже на заслуженому відпочинку.
Я ніколи не забуду ті жорсткі часи, той безжалісний голодомор 1932-1933-х років».
Остапчук Наталії Володимирівни, народилася 1927 року. Місце запису: м. Старокостянтинів, пров. Демократичний.
«Хоча мені було лише шість років, голодні роки пам’ятою добре. В сім’ї було семеро дітей. Мама у 1920 маючи своїх четверо дітей, пішла заміж за чоловіка в якого було своїх троє дітей. Було нас два брата і п’ять сестер. У 1920 році нам дали участок і батьки почали будувати хатину. Коли почався голод, батько пішов працювати у колгосп бухгалтером. Пам’ятаю, як старші сестри брали дійничку і ходили в колгосп, бо там давали затірку. Потрохи поївши, вони йшли до дому, де на них чекали всі ми. Також в нас була корова, молоко ми пили до схочу. А по сусідстві була дуже бідна сім’я Загоруйків. Батько їх пішов в світ, а діти прибігали до нас і мама давала їм молоко. Із цієї сім’ї всі повмирали.
Я пам’ятаю, привозили їх в домовині, але мертвих викидали в яму, а труну забирали.
Мій старший брат Барос закінчив технікум, а потім і інститут в місті Київ. Під час війни був у Ташкенті, після працював доцентом металургійного університету. Брат Федір ветеринарний лікар. Я двадцять три роки пропрацювала вчителем математики в школі номер три. У 1983 році пішла на пенсію, але ще продовжувала сезонно працювати на цукровому заводі. Важкі ми пережили часи».
На сайті Старокостянтинівської РДА є чимало свідчень жителів Старокостянтинівщини. Серед них - спогади Тамари Григорівни Слободенюк із с.Морозівка.
Скільки я пам’ятаю, мені мама постійно розказувала за голодомор 1932-1933 років.
У нас була сім’я з 4 чоловік: мій батько Котик Григорій Омелянович 1910 року народження, моя мати Котик Ярина Калениківна 1915 року народження, моя сестра Котик Ліна Григорівна 1931 року народження, мій брат Котик Вілен Григорович 1934 року народження. Жили як усі люди на селі, трудилися, батько працював головою кооперації, а мама у колгоспі на різних роботах. Була у нас корова, кури, порося.
Уже у 1930-1931 роках наклали на нас великі податки і усе, що було в господарстві, треба було віддати, тобто яйця, кури, м’ясо. Порося зарізали вночі в хліві, щоб ніхто не бачив, бо забрали б. Уже в 1932 році через неврожай не стало хліба, але батько перейшов працювати в сільськогосподарський ветеринарний технікум і йому там давали пайок, тобто раз на місяць борошно. А маму в цей час беруть на колгоспну кухню куховарити.
Люди страждають з голоду. Ті, хто працював в колгоспі, ідуть на кухню і їм дають їсти – варили баланду з борошна і води, ще давали чай, а щоб він був солодкий, туди кидали цукрові буряки. А всі старі і діти, всі непрацюючі теж приходили на кухню, всі були худі, плакали і, простягаючи руки, молили маму, щоб вона дала їм хоч трохи тієї баланди. Мама давала, що залишалося, часто сама лишалася голодною.
Мама пам’ятала і завжди нам розповідала, що вона спасла не одну сім’ю від голодної смерті. Наприклад, Бондар Пріська зі своїми двома голодними дітьми щодня приходила до кухні, щоб хоч що поїсти і дати своїм маленьким діткам, її чоловік поїхав на заробітки в Америку і звідти не повернувся, а вона лишилася сама з маленькими дітьми. Зимою, коли з продуктами стало зовсім туго, люди ходили в поле, де були засипані снігом кагати з картоплею, довбали морожену картоплю, приносили додому і варили. Але люди мерли з голоду. Мама говорить, що померли в селі під час голодомору 1933-1934 років десь приблизно 25-30 чоловік, ще трохи померло чужих. Їх також ховали на нашому цвинтарі. Був Мартинюк Іван Якович 1914 року народження їздовим і щоранку їздив по селі, збирав померлих та віз на цвинтар. Домовин не було, померлих ховали прямо в ями.
А ще мама розповідала, що бачила таку картину: у завідуючого склада, що видавав мамі продукти, з рук випала банка з олією. Тут же позбігалися жінки та діти, впали на те місце, стали скребти землю пальцями і класти змащену олією землю в рот... Отака була наруга над нашим народом.
Офіційне вшанування пам’яті жертв Голодомору, в тому числі, визнання його геноцидом українського народу, розпочалося з ініціативи української діаспори у США та Канади. Четверта субота листопада в Україні визнана Днем пам’яті жертв голодоморів. У 2008 році в місті Старокостянтинові був встановлений пам’ятник жертвам Голодомору та політичних репресій, біля якого щорічно вшановують пам’ять невинно вбитих. Найголовніший висновок із тієї трагедії мають взяти нинішні українці. Історія карає тих, хто не знає її уроків, тому бережімо нашу пам’ять.
